Вона викликала таксі, назвала адресу, яку їй сказав хлопчик. Водій здивовано на неї подивився, але машину повіз. Хвилин через двадцять вона вже стояла перед старою, брудною будівлею з вибитими місцями шибками. Вона виглядала покинутою, але було ясно, що там хтось живе.
Марія увійшла в під’їзд, почала підніматися по сходах. Серце калатало так сильно, що віддавало болем у скронях. Третій поверх. Вона завмерла біля дверей з номером 304, глибоко вдихнула і постукала.
Тиша. Вона постукала голосніше. За дверима почулися кроки. Двері повільно прочинилися, і вона побачила Ігоря. Живого. Він був худий, неголений і дивився на неї очима, повними жаху.
— Маріє… — він ледве міг говорити.
Вона теж не могла вимовити ні слова. Вона просто відштовхнула його і увірвалася в квартиру. І тут же побачила їх. Обох. Лев і Гавриїл сиділи на дивані. Живі, справжні. Підросли, трохи змінилися, але це були вони.
Марія впала на коліна і закричала. Хлопчаки злякано підскочили. Лев позадкував, а Гавриїл так і залишився стояти, широко розплющивши очі. Вони не впізнавали свою рідну матір.
Марія ридала в голос, не в силах вимовити ні звуку. Ігор застиг у дверях, блідий як полотно, в повному шоці.
— Мама? — розгублено прошепотів Лев.
Вона повільно піднялася, витираючи сльози, намагаючись їх не налякати ще більше.
— Це я, мої рідні, це я…
Гавриїл раптом теж заплакав, підбіг до неї і вчепився в неї. Лев так і залишився стояти, дивлячись на неї, немов перед ним був привид.
Ігор тремтячою рукою закрив за собою двері.
— Маріє, я все можу пояснити.
Вона обернулася до нього, її обличчя скривилося від гніву і болю.
— Пояснити? І що ж ти мені поясниш, Ігорю? Що ти змусив мене повірити, ніби мої діти мертві? Що я два роки ходила на порожню могилу?
— Це було не так.
— А як? Як?!..
