«Марина Ігорівна». Він ніколи не думав про неї в таких термінах. Для нього вона була просто Маринкою. Дружиною, старою мимрою.
Олена стояла поруч, надувши губки. Її валіза, нова, блискуча, стояла поруч.
— Ну скільки можна? Я втомилася. Ти сказав, тут буде все готово. Машина, вілла.
— Замовкни, ідіотко фарбована! — гаркнув він. — Не до тебе.
Вона відсахнулася, її очі наповнилися сльозами образи.
— Як ти зі мною розмовляєш?
Він відвернувся, знову набираючи номер Михайла Степановича. Той не відповідав. Він набрав номер доньки. Почувши його голос, вона не стала кричати. Вона сказала холодно, карбуючи кожне слово:
— Не дзвони сюди більше. Ти зрадив маму. Ти зрадив нашу сім’ю. Ти нам більше не батько.
І поклала слухавку. Він опустив телефон. У вухах стояв дзвін. Він відчував, як земля йде з-під ніг. Олена щось говорила йому примхливим, верескливим голосом, але він уже майже не чув. Він розумів тільки одне: його план, такий ідеальний, такий бездоганний, дав збій. Глобальний, катастрофічний збій.
Він спробував зателефонувати Марині. Вдесяте. І знову — короткі гудки: «Зайнято». Вона його заблокувала. Його. Того, хто був главою сім’ї, добувачем, господарем життя. Його заблокувала його ж власна дружина.
Олена вихопила у нього з рук телефон, побачила на екрані ім’я Марини.
— Ти їй ще дзвониш! — зашипіла вона. — Після всього, що вона з нами зробила!
— Ти нічого не розумієш, — вирвав він телефон. — Вона не зробила. Вона… Вона мене підставила.
— А я тобі що казала? — Олена блиснула очима. — Я казала, треба було всі документи під себе переоформити ще місяць тому. А ти тягнув, боявся. І чим усе скінчилося? Ми в чужій країні без копійки в кишені.
Він подивився на неї. На її красиве, зле обличчя. І раптом з жахом зрозумів, що вона дивиться на нього точно так само, як він усі ці роки дивився на Марину — з презирством і роздратуванням.
— Що будемо робити? — запитала вона, схрестивши руки на грудях.
— Не знаю, — чесно сказав він і відчув, як його охоплює паніка. Справжня тваринна паніка. — Не знаю.
— Якщо за годину не придумаєш, що робити, то щасливо залишатися. Обіцяв мені золоті гори, а тепер що? Подзвоню мамі, вона мені грошей на квитки відправить, полечу першим же рейсом.
Марина та Олена закінчили прибирання. Пакети з його речами стояли в коридорі. Кімната перетворилася. Стало світліше, просторіше, дихалося легше.
— Мам, а що ти тепер будеш робити? — запитала Олена, заварюючи свіжий чай…
