— Жити, — просто відповіла Марина. — Працювати. Може, квартиру перероблю. Старі меблі викину. Світлі шпалери поклею.
— А ти? Ти не шкодуєш?
Марина подивилася на доньку. Прямий, чесний погляд.
— Ні, я шкодую тільки про одне — що не зробила цього раніше. Що дозволяла йому роками принижувати себе. Що думала, що терпіння — це чеснота. Ні, Олено. Терпіння — це просто боягузтво. Боязнь щось змінити.
Вони сиділи на кухні, пили чай і розмовляли. Говорили про майбутнє. Про плани Олени на навчання. Про нові проекти фірми. Про те, куди б їм з’їздити відпочити вдвох. Вперше за багато років вони говорили без оглядки на нього, без страху сказати щось не так.
Увечері Олена поїхала. Марина залишилася одна. Але самотність ця була іншою. Не лякаючою, а заспокійливою. Вона заварила собі м’яту, сіла в крісло біля вікна. За вікном запалювалися вогні великого міста. Її міста. Її життя.
Вона взяла свій старий фотоальбом, той, що лежав на самому дні шафи. Почала гортати. Шкільні фотографії, інститут, молодість. Вона дивилася на своє обличчя — усміхнене, впевнене, сповнене надій. Таким воно й мало залишитися. Таким воно й стане тепер.
Вона закрила альбом. Підійшла до вікна. Ніч була тихою і ясною. Десь там, в іншій півкулі, метався в паніці чоловік, який думав, що зламав її життя. Вона стояла тут, біля свого вікна, і відчувала, як її життя тільки починається. По-справжньому.
Вона посміхнулася. Вперше за довгі роки — щиро, по-справжньому. І в цій посмішці був не тільки біль минулого, а й безмежна, сяюча надія на майбутнє. Її майбутнє.
Наступного ранку Марина прокинулася з відчуттям, якого не було багато років: вона виспалася. Глибока, спокійна втома пішла з її тіла. Вона потягнулася, і її погляд впав на порожню половину ліжка. Жодного болю. Тільки легкість.
Вона встала, зробила зарядку. Ще одна забута звичка, яку він висміював. «У твої роки пора стати розсудливою», — говорив він. Тепер її роки належали тільки їй.
Поки варилася кава, вона сіла за комп’ютер. Перевірила пошту. Михайло Степанович уже надіслав їй усі необхідні документи для підпису. Скан-копії були бездоганні. Вона роздрукувала їх, акуратно підписала кожну. Її підпис, завжди такий боязкий поруч з його розмашистим автографом, тепер виглядав впевнено і твердо…
