— Ні, він не зрадник! — м’яко, але рішуче заперечила Алла. — Просто нормальний чоловік, який хоче, нарешті, жити спокійно у власному домі з коханою дружиною. І, до речі, для довідки: я не паразитка. Я заробляю в півтора раза більше за Максима. Але це абсолютно нікого не стосується, крім нас двох.
Тамара Іванівна повільно встала, випроставши сутулі плечі.
— Гаразд, добре. Я зрозуміла. Я зберу свої речі.
— Ви можете не поспішати, — великодушно посміхнулася Алла. — У вас цілий тиждень на збори. І пам’ятайте, двері нашого дому завжди будуть відчинені для вас. Але вже як для бажаної гості, а не постійного критика і судді.
Коли Тамара Іванівна зникла за дверима своєї кімнати, Максим підійшов до дружини.
— Слухай, ти вибач мені. Я повинен був раніше щось придумати, зробити.
— Все нормально, не переймайся, — м’яко сказала Алла. — Це була виключно моя битва. І ти знаєш, я думаю, тепер ми всі втрьох станемо набагато щасливішими.
Через великі вікна знову пробивалося яскраве сонячне світло, і квартира здавалася світлішою, просторішою, затишнішою. На кухні продовжувала випромінювати приємний аромат кава, що остигала, а на столі лежали документи на нову квартиру. Той самий особливий сюрприз для свекрухи, яка в запалі праведного гніву забула головне життєве правило: у чужому домі треба поважати його господарів.
