Мирослава стояла посеред спальні й дивилася на розкриту валізу, в яку вже поклала все необхідне для триденного відрядження. Сірий діловий костюм, запасна блузка кольору слонової кістки, тека з документами, косметичка з мінімальним набором засобів. Усе лежало акуратно, як і належить людині, яка звикла до порядку та планування кожної дрібниці.
Їй було тридцять три, і за ці роки вона навчилася організовувати свій час так, щоб встигати і працювати фахівцем з обліку у великій компанії, і піклуватися про доньку, і підтримувати будинок у зразковому стані, не просячи ні в кого допомоги. Василь сидів на краю ліжка і гортав щось у телефоні. Його обличчя здавалося зосередженим: брови злегка зведені, губи стиснуті. Мирослава вже давно навчилася розрізняти відтінки його настрою за найдрібнішими деталями.
Зараз він був напружений, хоча старанно приховував це за маскою спокою. Чоловік Мирослави виглядав молодшим за свої тридцять сім років. Спортивна фігура, доглянуте темне волосся з легкою сивиною на скронях, дорогий швейцарський годинник на зап’ясті, який він купив торік на преміальні. Він завжди стежив за своїм зовнішнім виглядом, вважаючи це важливою частиною кар’єри менеджера середньої ланки, і витрачав на одяг та аксесуари часом більше, ніж слід було б.
— Все взяла? — запитав він, не відриваючи погляду від екрана; пальці швидко ковзали по сенсору.
— Так, усе готове, — відповіла Мирослава, застібаючи блискавку валізи та перевіряючи замки. — Квитки роздруковані, документи в теці, службове завдання підписане начальником. Повернуся післязавтра ввечері, десь о дев’ятій, якщо поїзд не затримається.
Василь нарешті підвів голову і подивився на дружину. У його погляді промайнуло щось невловиме, ніби він хотів щось сказати, але передумав в останній момент, проковтнувши слова. Потім він встав, розправив плечі, підійшов до неї розміреним кроком і обійняв за плечі. Обійми були формальними, майже механічними, без справжнього тепла.
— Ти молодець. Впораєшся чудово, як завжди, — сказав він рівним голосом, у якому не було жодної живої інтонації. — Я знаю, що на тебе можна покластися. Ти в мене найвідповідальніша.
Мирослава кивнула, але всередині щось кольнуло, немов тонка голка пронизала серце. Ці слова звучали правильно, навіть красиво, але в них не було щирості. Вони були схожі на завчену фразу з корпоративного тренінгу, яку вимовляють автоматично, не вкладаючи сенсу і не думаючи про зміст. Вона відсторонилася і уважно поглянула чоловікові в обличчя, намагаючись зрозуміти, що за цим ховається. Василь посміхався, але посмішка була якоюсь натягнутою, ніби він думав зовсім про інше.
— Єва буде в мами, — уточнила Мирослава, хоча прекрасно знала відповідь, просто хотіла почути підтвердження.
— Звісно. Ірина Петрівна впорається. Усе під контролем, можеш не турбуватися, — відповів Василь і одразу ж відвернувся, знову втупившись у телефон.
Мирослава важко зітхнула, відчуваючи, як усередині знову піднімається знайома гіркота. Шестирічна Єва була її донькою від першого шлюбу, і Василь ніколи не приховував своєї байдужості до дівчинки. Він не удочерив її, не брав участі у вихованні, навіть розмовляв з дитиною рідко й неохоче, односкладово відповідаючи на запитання й уникаючи будь-якого близького контакту. Мирослава давно змирилася з цим станом речей. Вона вибрала цього чоловіка три роки тому, знаючи, що він не готовий прийняти чужу дитину як свою. Але все одно щоразу, коли справа стосувалася Єви, коли чоловік демонстрував свою байдужість або ігнорував дівчинку, в душі піднімався щемливий біль, якого неможливо було позбутися.
— Добре. Я зателефоную мамі з поїзда, коли буду на місці, — сказала вона і взяла зі столу коричневу шкіряну сумку, перевіривши, чи лежить там паспорт.
Василь уже одягався в передпокої, щоб відвезти дружину на вокзал. Мирослава одягла осінню куртку пісочного кольору, поправила комір, взяла валізу за ручку і повернулася до чоловіка обличчям. Він стояв, засунувши руки в кишені джинсів, і дивився на неї з тією ж дивною посмішкою — занадто широкою, занадто напруженою, неприродною.
— Ну що, присядемо на доріжку? — запитав він.
Мирослава кивнула і присіла на стілець у передпокої. Через хвилину встала, і вони вийшли з квартири на вулицю, у двір, де на них чекала машина Василя — сірий п’ятнадцятирічний седан, який був його вірним товаришем, хоч і часто ламався. Вони сіли в машину і вирушили на вокзал. Дорога зайняла тридцять хвилин.
На вокзалі чоловік витягнув із багажника валізу Мирослави, і вони разом попрямували до перону. На вході вони зіткнулися з Клавдією Іванівною Бузіновою, прибиральницею з їхнього під’їзду. Жінці було сімдесят чотири роки, але вона все ще працювала, підтримуючи чистоту в під’їзді за невелику плату від мешканців, а також на вокзалі, куди їздила кілька разів на тиждень мити підлогу і протирати столи в кафетерії.
Клавдія Іванівна побачила Мирославу з валізою.
— У відрядження зібралися, дівчинонько? — запитала вона привітно, дивлячись на неї уважними сірими очима з-під вицвілої хустки.
— Так, на три дні, — відповіла Мирослава, зупиняючись. — У сусіднє місто, по роботі.
Клавдія уважно подивилася на неї, немов намагаючись прочитати щось у виразі обличчя, і повільно кивнула.
— Щасливої дороги, мила! Бережіть себе там! І будьте обережнішими, — додала вона тихо, глянувши на чоловіка Мирослави….
