— Учора теж почула дещо миле, — відповіла Клавдія, важко зітхаючи. — Я мила підлогу у вашому під’їзді на третьому поверсі. Було близько восьмої вечора. Твій чоловік стояв на майданчику і розмовляв по телефону. Очевидно, думав, що нікого немає поруч. Говорив тихо, але я все чула. Він сказав комусь: «Завтра вона поїде, і в нас буде три дні. Сапєлкін усе підготує. Квартира дошлюбна, але це неважливо. Ми оформимо все заднім числом. Зустрінемося завтра на вокзалі в кафетерії». Я не зрозуміла тоді до кінця, про що йдеться, але щось мені всередині підказало: справа нечиста. Дуже нечиста.
Мирослава завмерла. Отже, Василь планував це заздалегідь. Не сьогодні вранці прийняв рішення, не під тиском сестри погодився допомогти. Він обмірковував, готувався, вичікував слушного моменту. І цим моментом мало стати її відрядження — три дні, коли вона буде далеко, в іншому місті, недоступна для дзвінків і зустрічей.
— Я прийшла сьогодні на вокзал спеціально раніше, — продовжувала Клавдія Іванівна, знижуючи голос. — Хотіла побачити на власні очі, що він задумав. Працюю тут уже п’ятнадцять років, знаю кожен куток, кожного співробітника. Спочатку я побачила тебе з чоловіком. Потім сіла в кафетерії, взяла швабру, прикинулася, що починаю ранкове прибирання. І справді побачила його. Спочатку прийшов він, сів за дальній столик біля вікна, замовив каву. Хвилин через п’ять з’явилася ця жінка, молода, у сльозах. Вона плакала ще на вході, витирала очі хустинкою. Я одразу зрозуміла: зараз буде важлива розмова. Серйозна. Я мила підлогу поруч хвилини три, не менше. Цього вистачило, щоб почути найголовніше. Вони мене навіть не помітили. Ну хто звертає увагу на прибиральницю зі шваброю? Я для них просто швабра.
Я для них просто швабра…
Мирослава згадала розмову, почуту на записі.
Поліна: «Гнат сказав, що в нас є тільки тиждень. Максимум тиждень. Потім вони прийдуть по гроші. І буде вже пізно щось робити. Що мені робити, Васю? У нас нічого немає. Навіть машину продали місяць тому, щоб закрити відсотки за одним кредитом. Живемо на орендованій квартирі. Платити нічим. Скоро виженуть на вулицю».
Василь, стримано, але з роздратуванням: «Перестань ревіти. Збирайся. Я ж сказав, усе вирішиться. Сьогодні до вечора зустрічаюся з Сапєлкіним і Лернер. Вона рієлтор, оформляє кредити під заставу нерухомості. У них скрізь свої люди. Вони все підготують: документи, договори, довіреності. Завтра вранці подаємо заявку в банк, післязавтра отримуємо гроші. П’яти мільйонів вистачить, щоб закрити всі борги Гната».
Поліна, витираючи ніс серветкою: «Вистачить. Навіть залишиться трохи. Васю, ти рятуєш нашу сім’ю. Рятуєш нас від кредиторів. Вони серйозні люди, колектори. Обіцяли, що якщо не повернемо гроші, з Гнатом зроблять щось жахливе. Або зі мною. Я боюся, дуже боюся».
Василь, холодно: «Нічого не бійся. Головне, щоб Мирослава нічого не дізналася завчасно. Коли вона повернеться, документи вже будуть оформлені, гроші переведені. Вона, звісно, влаштує скандал, але що вона зробить? Нічого. Квартира буде в заставі, назад її вже не повернеш без виплати кредиту. Платити будемо ми з неї, я змушу».
Клавдія Іванівна продовжувала вести запис звуку. Кожне слово Василя було зафіксовано.
У цей момент до столика Василя і Поліни підійшов чоловік років сорока п’яти в строгому сірому костюмі й окулярах. Він ніс шкіряний портфель і виглядав як типовий юрист або нотаріус. Мирослава впізнала його — Денис Сапєлкін, знайомий Василя, який займався оформленням документів. Вони бачилися кілька разів на якихось зустрічах.
Сапєлкін сів за стіл, відкрив портфель і дістав звідти теку з паперами.
— Усе готово, — сказав він діловим тоном. — Довіреність на ім’я Василя Овчаренка, що дозволяє розпоряджатися квартирою. Договір застави. Згода власника. Підпис Мирослави я поставлю сьогодні ввечері, є хороші зразки. Завтра зранку подаємо в банк, післязавтра гроші на рахунку. Рієлтор Лернер уже підготувала оцінку квартири — вісім мільйонів за ринком. Банк дасть під заставу шість. Вам вистачить?
Василь кивнув:
— Вистачить з головою. Поліно, чуєш? Усе йде за планом.
Поліна вдячно схлипнула:
— Дякую вам, Денисе Семеновичу. Дякую, Васю. Ви рятуєте нас.
Сапєлкін посміхнувся:
— За порятунок і плата відповідна. Двісті тисяч моя робота коштує. Не забудьте віддати.
Мирослава продовжувала знімати на свій телефон, фіксуючи кожне обличчя, кожен жест. А Клавдія Іванівна записувала звук. Сапєлкін розкладав на столі документи, показував Василю якісь пункти, водив пальцем по рядках. Усе виглядало буденно, звичайно — звичайна ділова зустріч у кафе. Ніхто з відвідувачів не звертав на них уваги. А тим часом тут вирішувалася доля Мирослави, її дому, її майбутнього, її дитини.
Клавдія Іванівна закінчила мити підлогу біля їхнього столика й повільно рушила назад. Мирослава вимкнула відеозапис і сховала телефон у кишеню. Клавдія підійшла до неї, поставила відро на підлогу і важко опустилася на стілець.
— Ну що, бачила? — тихо запитала вона.
— Так, — коротко відповіла Мирослава. — Усе записала. Тепер у мене є докази їхньої змови.
— А тепер послухай, — сказала Клавдія і передала свій телефон Мирославі.
Мирослава дослухала звукозапис і мовчки подивилася на літню жінку.
— І що робитимеш?
Мирослава подивилася в бік столика, де Василь, Поліна і Сапєлкін продовжували обговорювати деталі афери. Усередині неї більше не було ні болю, ні образи. Тільки холодна рішучість.
— Я не поїду сьогодні нікуди, — сказала вона твердо. — Зателефоную начальству, скасую відрядження. Скажу, що захворіла або сталося щось термінове. Поїду додому і зроблю все, щоб захистити свою квартиру. А потім розберуся з чоловіком. Остаточно. А зараз давайте я перекину собі аудіофайли на свій телефон.
Клавдія Іванівна схвально кивнула, простягнувши свій телефон:
— Правильно, дівчинко. Не давай себе образити. Ти молода, сильна, у тебе дитина. Не можна дозволяти таким людям ламати твоє життя.
— Дякую вам ще раз, Клавдіє Іванівно. — Мирослава встала з-за столу і міцно обняла жінку. — Без вас я б втратила все. Я ніколи цього не забуду. Ось візьміть, будь ласка.
Мирослава простягнула літній жінці п’ять тисяч.
— За вашу небайдужість.
— Не треба, дівчинко. Я ж від щирого серця.
— Я теж від щирого серця. Я так хочу.
Клавдія кивнула і неохоче засунула купюру в кишеню.
— Іди, мила. Часу мало. Дій швидко.
Клавдія потиснула її долоню у відповідь. Мирослава кивнула, взяла свою валізу, яка весь цей час стояла поруч, і швидко вийшла з кафетерію. Вона пройшла через залу очікування, не озираючись, вийшла на привокзальну площу і зупинилася, дістаючи телефон. Насамперед потрібно було зателефонувати начальнику і пояснити ситуацію. Потім знайти юриста, який допоможе захистити квартиру. І обов’язково попередити нотаріуса про можливу підробку документів.
Вона набрала номер свого керівника. Після третього гудка слухавку взяли…
