Наступного дня, у четвер, професор Левченко написав їй сам.
Таке траплялося нечасто: він не любив листування, віддавав перевагу живій розмові. Лист був короткий: «Оксано, як ви там? Сподіваюся, все гаразд».
«Якщо маєте час, зателефонуйте». Вона перечитала листа двічі. Потім написала у відповідь: «Усе добре. Зателефоную в неділю ввечері».
У п’ятницю вона працювала спокійно: жодних нових завдань від Левченка, поточний звіт майже готовий. О пів на шосту вона вже збиралася йти, коли до відділу зайшла Ірина.
«Андрій Вікторович просить зайти», — сказала вона. Оксана піднялася на 23-й. Левченко сидів за столом.
Перед ним нічого не лежало — порожній стіл, що було на нього не схоже. «Сідайте», — сказав він. Вона сіла.
«Випробувальний термін закінчується за 10 днів, — сказав він. — Я ухвалив рішення достроково. Ви зараховані в штат».
«Старший аналітик, другий рівень». Оксана дивилася на нього. «Не молодший?» — спитала вона.
«Ні. Молодший — це те, з чим ви прийшли. Другий рівень — це те, що ви показали».
«Черненко згоден?» Левченко подивився на неї з чимось схожим на подив, майже непомітним. «Це не його рішення».
«Він буде проти». «Імовірно». «Ви розумієте, що це ускладнить вашу позицію в раді?» «Коваль», — сказав Левченко тихо.
«Ви прийшли торгуватися чи прийняти рішення?» Оксана помовчала секунду. «Прийняти», — сказала вона. «Тоді договір підпишете в Ірини в понеділок».
Він узяв ручку й відкрив теку з паперами, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. Оксана підвелася. «Андрію Вікторовичу».
Він підвів погляд. Вона вперше сама звернулася до нього на ім’я та по батькові. «Я хочу сказати вам дещо».
«Не зараз». «Коли буде слушний момент?» Левченко дивився на неї рівно. «Добре», — сказав він.
«Ідіть». Вона вийшла. У ліфті вона стояла й дивилася на своє відображення в металевих дверях.
Думала не про підвищення. Думала про те, що професор Левченко зателефонував саме зараз. І про те, що слушний момент, про який вона згадала, наближається швидше, ніж їй хотілося б…
