Той великодній ранок зустрів мене несподіваним теплом і яскравим сонцем. Після пережитого на службі така безтурботна погода здавалася майже нереальною. У повітрі елітного заміського селища, оточеного лісами, змішалися запахи квітучої вишні, хвої та свіжої солодкої випічки. Я завмер біля високих кованих воріт батьківського дому, міцно тримаючи за ручку плетений кошик.
У ньому лежали рум’яна паска, вкрита білосніжною цукровою глазур’ю, кільце домашньої ковбаси, кілька яєць, пофарбованих у цибулинні, і пухнаста гілочка верби. Після довгих місяців виснажливої служби сапером на передовій тиша цього ранку здавалася казковою декорацією, окремою реальністю, у якій не існувало тривог і постійного очікування біди. Мені щойно дали відпустку перед звільненням у запас, і я задумав по-справжньому здивувати рідних. Про приїзд навмисне не повідомив нікому: хотілося побачити на їхніх обличчях щирі сльози щастя від несподіваної зустрічі.
Вхідні двері я відчинив майже безшумно. Удень, якщо вся родина була вдома, у нас їх ніколи не замикали. Із кухні тягнуло м’ясом, запеченим із часником, звідти ж долинала приглушена розмова моїх рідних. У цю мить мама вийшла до передпокою, на ходу витираючи долоні кухонним рушником. Підвівши погляд і помітивши мене на порозі, вона різко завмерла, ніби на повному ходу натрапила на невидиму перешкоду.
— Христос воскрес, мамо! — від щирого серця вигукнув я з усмішкою, уже чекаючи її теплих обіймів.
Та вона не кинулася до мене, а мимоволі відсахнулася й зблідла мало не до прозорості. Пальці судомно вхопилися за дерев’яний одвірок, ніби без цієї опори вона могла впасти. Почувши мій голос, із кухні відразу вибіг батько, а з-за його плеча виглянула моя молодша сестра Марина. Обоє стали біліші за крейду. Я розгублено дивився то на одного, то на другу, марно намагаючись зрозуміти причину цієї моторошної реакції. І тоді замість звичної святкової відповіді пролунали слова, після яких усе моє життя стало іншим.
— Ти що… ВИЖИВ?! — одночасно скрикнули вони, навіть не намагаючись приховати справжній шок…
