Ми сіли в таксі, яке викликав для нас добрий Семен, і я назвав водієві адресу міського кладовища. Через двадцять хвилин ми вже стояли біля могили моєї дружини, біля простого пам’ятника із сірого граніту з її ім’ям і датами життя.
Я поклав на холодний надгробок великий букет білих троянд, куплених по дорозі в квітковому кіоску, і тихо, з тремтінням у голосі вимовив: «Ми перемогли, рідна, Рекс знайшов твого вбивцю, і справедливість нарешті восторжествувала. Пробач, що це зайняло так багато часу і коштувало нам стільки сил, але ми не здалися і ніколи не забували про тебе».
Рекс сів поруч на вологу осінню траву, поклав свою важку сиву морду мені на коліно, і ми довго сиділи в тиші — двоє тих, хто вижив, двоє тих, хто любив її всім серцем більше за життя. Холодний осінній вітер шелестів опалим листям на алеях кладовища, але мені вже не було холодно.
Я був вільний, повністю виправданий перед законом і людьми, і поруч зі мною сидів найвірніший друг на світі.
Ця історія навчила мене головного: відданість не вимірюється роками розлуки й не залежить від відстані чи стін. Справжня відданість живе в серці, пам’ятає рідні запахи й улюблені обличчя, терпляче чекає свого часу і ніколи не здається, навіть коли надії майже немає.
І сьогодні безмежна вірність старого пса із сивою мордою врятувала мені життя, довівши просту істину: правосуддя не завжди приходить із зали суду в суддівській мантії, іноді його приносить вірне серце, яке просто пам’ятає правду.
