Санітарка розрізала груди вмираючого канцелярським ножем, адже черговий хірург відмовився бруднити руки заради безхатька. Лезо, яке зазвичай використовувалося для розкриття коробок із медикаментами, з глухим хрускотом увійшло в плоть. Олена відчула, як пластикова руків’я ковзає в її спітнілій долоні, але зупинятися було пізно.
За п’ять хвилин до цього в приймальне відділення обласної лікарні ввалилися двоє переляканих підлітків. Вони тягли чоловіка, одягненого в брудне лахміття, від якого за версту тхнуло перегаром, сирою землею та застарілою сечею.
Обличчя нещасного перетворилося на синьо-багрову маску, очі закотилися, а з рота виривалися моторошні, хрипкі звуки, схожі на скрегіт іржавих петель. Вони кинули його на кахельну підлогу просто біля стійки реєстрації і, бурмочучи вибачення, розчинилися в ночі.
Черговий лікар, тридцятирічний красень Ігор Воронов, навіть не відірвався від екрана свого смартфона. Він сидів за скляною перегородкою, ліниво попиваючи каву з автомата.
— Знову бомжів натягли, — гидливо процідив він, не дивлячись на тіло, що корчилося. — Лєно, викликай охорону. Нехай викинуть це сміття на вулицю. У мене тут не нічліжка для алкоголіків.
Олена, жінка сорока років, із втомленими очима та руками, що огрубіли від хлорки, завмерла зі шваброю в руках. Вона бачила те, чого не хотів помічати Воронов.
Вона бачила не брудний одяг, а роздуті вени на шиї чоловіка. Бачила, як неприродно змістився кадик убік. Вона бачила, що одна половина його грудної клітки застигла й не піднімалася під час вдиху.
— Ігоре Сергійовичу, це не алкоголь, — тихо, але твердо сказала вона, підходячи ближче. — Подивіться на шию. У нього напружений пневмоторакс, повітря здавлює легеню і серце. Якщо зараз не спустити тиск, він помре через пару хвилин.
Лікар нарешті підвів погляд, його обличчя спотворила гримаса огиди.
— Ти що, найрозумніша, Панкратова? — усміхнувся він. — Підлогу мити навчилася, тепер діагнози ставиш? Це звичайний алкаш, захлинувся власною блювотою. Не підходь до нього, підхопиш якусь заразу. Я сказав: «Охорону!».
Олена знала цей погляд — погляд людини, для якої життя вимірюється чистотою халата і товщиною гаманця пацієнта.
Чоловік на підлозі сіпнувся, вигнувся дугою, його обличчя почало чорніти. Рахунок йшов на секунди. Всередині Олени щось обірвалося. Страх перед начальством, страх втратити цю жалюгідну роботу, страх перед законом — усе це згоріло в одну мить, поступившись місцем рефлексам, які вона намагалася забути останні п’ять років.
— Немає часу чекати на стерильну укладку, — прошепотіла вона.
Олена кинула швабру, дзвін палиці, що впала, луною розлетівся порожнім холом. Вона підбігла до стійки реєстрації: там, серед паперів, лежав яскраво-жовтий канцелярський ніж.
— Ти що робиш?
