— билася думка. — «Воронов правий. Я ніхто. Я просто хотіла допомогти, а тепер я, можливо, вбивця. Якщо той чоловік помре від інфекції, мене дійсно посадять».
Під ранок її почало морозити. Тіло ломило від втоми й пережитого стресу. Олена дивилася на брудну підлогу вокзалу й бачила у візерунках плитки обличчя того чоловіка. Він був не старим, може, ровесником Воронова, просто життя його побило. Як і її. У кишені завібрував телефон. Це дзвонила господиня кімнати. Олена скинула виклик. Їй нічого було сказати. Грошей немає, роботи немає, майбутнього немає.
У цей час у лікарні панував хаос, про який Олена навіть не підозрювала. Воронов, провівши ніч у тривозі, під ранок заспокоївся. Пацієнт, якого він наказав помістити в дальню палату і колоти мінімум антибіотиків, щоб не витрачати бюджет, вижив. Більше того, його показники стрімко покращувалися. Ігор Сергійович сидів в ординаторській і заповнював історію хвороби.
«Проведена екстрена торакостомія підручними засобами через загрозу життю», — друкував він, старанно обходячи гострі кути. Звісно, він не згадав санітарку. Хто повірить, що прибиральниця врятувала життя? Це зробив він, герой, який прийняв нестандартне рішення.
Раптом двері ординаторської відчинилися без стуку. На порозі стояв головний лікар, блідий як полотно, а за його спиною маячили люди в строгих чорних костюмах із навушниками у вухах.
— Ігоре Сергійовичу… — голос головлікаря тремтів. — Той пацієнт, який надійшов уночі, без документів…
— Так, бомж із пневмотораксом, — недбало озвався Воронов, не встаючи. — Я його прооперував, жити буде, на жаль.
Один із людей у костюмах зробив крок уперед.
— Цей «бомж», як ви висловилися, Роман Вікторович Громов, власник холдингу «Атлант». Його шукали дві доби після розбійного нападу.
Воронов відчув, як земля йде з-під ніг.
— Громов? Той самий мільярдер, який спонсорував будівництво нового корпусу? Він… Він прийшов до тями? — пересохлими губами запитав хірург.
— Так, — кивнув охоронець. — І він хоче бачити лікаря, який врятував йому життя.
Це був тріумф. Або його ідеальна імітація. Воронов стояв перед дзеркалом у своєму кабінеті, поправляючи ідеально накрохмалений комір. Він вилив на себе половину флакона дорогих парфумів, щоб перебити запах страху. Ситуація складалася краще, ніж він міг мріяти. Громов живий, він багатий і він вдячний. А та поломийка? Хто її буде слухати? Вона вже, напевно, валяється п’яна десь під парканом.
У палаті інтенсивної терапії було тихо і стерильно. Біля ліжка стояли прилади, монітори ритмічно пищали, малюючи зелені лінії життя. Роман Громов лежав на високих подушках. Його обличчя було чистим, садна оброблені, а на грудях красувалася акуратна пов’язка. Він виглядав слабким, але погляд його сірих очей був ясним і чіпким. Взглядом хижака, який звик контролювати ситуацію.
Воронов увійшов до палати з голлівудською усмішкою, випромінюючи впевненість і професіоналізм. За ним дріботів головлікар і начальник охорони Громова.
— Доброго ранку, Романе Вікторовичу, — м’яким баритоном промовив Воронов. — Як самопочуття?
