Власний дім раптово став територією чужих правил, а продукти в холодильнику вкрилися заборонними стікерами. На обурене запитання дружини чоловік лише холодно кинув: «Це нам із мамою». Але коли свекруха з усмішкою простягнула їй замість вечері пакет собачого корму, стало зрозуміло: час ввічливості скінчився.
Двері не відчинялися.
Ключ входив у замкову щілину звично м’яко, провертався на два оберти, але самі двері немов упиралися в щось зсередини. Маргарита натиснула плечем, відчуваючи, як дешева, але міцна сталь вхідних дверей пружинить, зустрічаючи глухий опір. Почувся звук, схожий на скрегіт дерева об ламінат — той самий дорогий ламінат 33-го класу, який вони з Вадимом укладали самі, в чотири руки, в той перший, шалено щасливий рік іпотеки.
— Вадику! — крикнула вона в щілину, ще раз штовхаючи перешкоду. — Ви що там, забарикадувалися?
З надр квартири долинуло човгання, а потім голос свекрухи — єлейний, з тими самими інтонаціями, від яких у Рити миттєво починала нити зубна емаль, — проспівав:
— Риточко, не штовхай так сильно, ти порушуєш потоки ці. Зараз відсуну.
За дверима щось важке поїхало по підлозі з противним вереском. Рита ввалилася до передпокою, ледь не впустивши важкий пакет з продуктами. У ніс вдарив густий, задушливий запах спалених ароматичних паличок упереміш з чимось кислим, що нагадувало прокислий капусняк.
— Які потоки, Зінаїдо Захарівно! — Рита видихнула, ставлячи пакет на пуф. Точніше, туди, де мав стояти пуф. Його не було.
Замість акуратної банкетки для взуття в кутку красувався величезний глиняний горщик з чахлим фікусом, перев’язаним червоною стрічкою.
— Де пуф?
— У спальні, дитинко. В ногах.
Зінаїда Захарівна випливла з вітальні. На ній був старий байковий халат, який Рита давно планувала пустити на ганчірки, але свекруха витягла його з надр шафи, наче бойовий прапор.
— А тут він блокував вхід грошової енергії. Я запрошувала фахівця з васту, він сказав, у вас застій у зоні припливу, от ми й розчистили.
Рита повільно зняла ботильйони. Ноги гули після десятигодинної зміни в клініці. Сьогодні було три складних пульпіти й один примхливий пацієнт, який вчив її, лікарку з п’ятнадцятирічним стажем, як правильно тримати бормашину. Їй хотілося тиші, келиха червоного сухого та горизонтального положення.
Вона пройшла у вітальню і застигла.
Її улюблений диван, гордість їхнього мінімалістичного інтер’єру, був розвернутий спинкою до вікна, телевізор стояв на підлозі, але головне — зникло двоспальне ліжко з алькова, який вони спеціально зонували щільними шторами.
«Де матрац? — промайнуло в голові. — Ортопедичний матрац «Венето» за тридцять тисяч гривень, на який я відкладала три місяці?»
Свекруха блаженно посміхнулася, поправляючи сиве пасмо, що вибилося.
— На балконі, мила. Він створював мертву зону. Там пружини. Вони екранують негатив просто тобі в хребет. Я постелила вам ватяні тюфяки, як у давнину. Одразу відчуєш, як спина скаже спасибі. А матрац поки провітриться, насититься повітрям.
Рита кинулася до балконних дверей. Крізь скло вона побачила свій білосніжний анатомічний матрац, складений немов гігантський тако і запханий у кут незаскленого балкона. На вулиці мрячив дрібний брудний листопадовий дощ. По білосніжному жакардовому чохлу вже повзла сіра волога смуга.
— Ви з глузду з’їхали?
