— А ви маєте рацію, Зінаїдо Захарівно, — сказала Рита, повертаючись до свекрухи і розтягуючи губи в подобі посмішки. — Мені справді час худнути й економити. Час важкий.
Свекруха насторожено обернулася, тримаючи в руці ополоник. Вона очікувала скандалу, криків, які можна було б назвати істерикою і поскаржитися синові. Але смиренність невістки збила її з пантелику.
— От і розумниця, — буркнула вона. — Давно б так, а то королеву з себе корчиш.
— Не буду корчити, — пообіцяла Рита. — Тепер усе буде по-простому, по-вашому.
Вона пройшла в спальню, переступаючи через феншуйні завали. Там, у темряві, вона сіла на край ліжка, точніше — на жорсткий ватяний тюфяк, що віддавав пліснявою. Дістала телефон. Відкрила додаток банку. На рахунку залишалося сім тисяч гривень. До зарплати два тижні. Платіж по іпотеці через три дні. Вадим не переказав ані копійки.
Рита перевела погляд на балконні двері. За склом самотньо білів мокрий матрац. Він був символом її минулого життя — комфортного, спланованого, чесного. Це життя скінчилося вчора. Сьогодні почалася нова реальність. Реальність, де виживає не той, хто голосніше кричить, а той, хто вміє чекати і бити точно в болюче місце.
Вона зайшла в нотатки і створила новий файл. Назвала його просто: «Дебет і кредит».
Першим пунктом вона записала: «Один. Квартира на Соборній. Оренда».
Другим: «Два. Чек з Епіцентру — 20 500».
Третім: «Три. Іпотечний договір. Пункт про власників».
Вона не буде скандалити. Вона не буде вимагати повернути матрац. Вона зробить так, що вони самі пошкодують про кожен з’їдений шматок її масла.
У замку заскрипів ключ. Прийшов Вадим.
— Мамо, я вдома! — крикнув він з порога, навіть не покликавши дружину. — Чим так смачно пахне?
Рита згасила екран телефону і лягла на спину, дивлячись у стелю. Темрява в кімнаті була густою. Але вона не лякала. Це було чудове маскування.
«Ласкаво просимо додому, любий», — подумала вона. — «Сподіваюся, у тебе міцні зуби. Тому що жувати тобі доведеться довго і важко».
За стіною гриміли каструлі, і Зінаїда Захарівна вже накладала синові очищувальний булгур, куплений, безсумнівно, на останні гроші з Ритиного гаманця, що лежав у передпокої.
Гра почалася. Крапка.
Звук працюючої бормашини завжди діяв на Риту заспокійливо. Монотонне, впевнене дзижчання, запах протравлювального гелю і стерильна чистота навколо. Тут, у кабінеті чотири на чотири метри, вона була богом. Вона вирішувала, що зберегти, а що безжально видалити. Тут не працювали закони феншую, тут працювали анатомія і протоколи лікування.
— А-а-а-а… — промимрив пацієнт у кріслі, судомно вчепившись у підлокітники.
Рита відвела наконечник.
— Потерпіть, Антоне. Канал вузький, кривий, як турецька шабля. Зараз дійдемо до апекса, і стане легше.
Антон, блідий студент із синіми колами під очима, кивнув і сплюнув у плювальницю забарвлену слину. Це був «гострий» пацієнт, якого втиснули в розклад між плановими чистками. Пульпіт нижньої шістки. Біль такий, що хоч на стіну лізь.
— Ви ж мені знижку зробите? — прошепелявив він, поки Рита міняла бор. — А то мене господиня квартири скоро без штанів залишить.
Рита завмерла на секунду. Фраза різонула знайомим болем.
— Квартирне питання? — запитала вона байдуже, перевіряючи насадку. — Ціни зросли?
— Та якби ж просто ціни! — Антон закотив очі. — Баба, у якої я знімаю, зовсім дахом поїхала. Спочатку заставу підняла, типу страховка від псування карми. А вчора заявила, що треба платити на дві тисячі більше, бо вона на дачі будівництво затіяла. Синочку, бачте, треба лазню добудувати до холодів.
Рита повільно опустила інструмент на лоток. Дзенькнула сталь.
— Лазня, кажеш?
— Ну так, там якась жесть. Каже, мій Вадимко мерзне, йому паритися треба. А я до чого? Я й так «Мівіною» харчуюся, а квартира — «бабушатник» лютий на Соборній. Килими, кришталь і запах нафталіну, який навіть вейпом не перебити. Ще й перевіряє щотижня, чи не привів я дівчат. Духовно багата жінка, блін. Зінаїдою звати.
Світ звузився до розмірів яскравої плями операційної лампи. Соборна. Вадимко. Лазня.
Рита знала, що у Зінаїди Захарівни на дачі стояв зруб під лазню, який гнив уже роки три. Вадим завжди нив, що на його добудову потрібно «пів ляма, не менше». Значить, «Епіцентр» був тільки початком. Двадцять тисяч на чеку — це вагонка, а оренда квартири, яку платить цей нещасний Антон… Скільки там зараз двушка в тому районі? П’ятнадцять? Сімнадцять?
Ці гроші йшли в кишеню свекрухи, а «Вадимко» жив, їв і гадив за рахунок Рити.
— Відкрийте рот ширше, Антоне, — голос Рити прозвучав лякаюче лагідно. — Зараз ми видалимо цей нерв. Повністю. Щоб більше не боліло.
Вона працювала з такою холодною люттю, що, здавалося, свердлить не зуб, а бетонну стіну брехні, вибудувану навколо її життя. Антон вийшов з кабінету щасливий, без болю. Але Рита розуміла: її власний «зубний біль» тільки починається. І анальгін тут не допоможе. Потрібна хірургія.
Вона вийшла з роботи, коли місто вже запалило ліхтарі. Вітер жбурляв в обличчя мокру снігову крупу, але Рита не поспішала в тепло. Вона сиділа в машині на парковці супермаркету і дивилася на світну вивіску «Le Silpo».
У голові крутилася стратегія.
Варіант А: Прийти додому, жбурнути Вадиму в обличчя правду про Антона. Вигнати матір. Влаштувати скандал. Результат — Вадим почне нити. Мати схопиться за серце: «Ти мене вбиваєш!» Вони об’єднаються проти «істерички». Вадим, швидше за все, не піде, пошлеться на закони, прописку або просто буде тиснути на жалість. Гроші не повернуться. Нерви згорять.
Варіант Б: Прикинутися віником. У стоматології є принцип: якщо запалення сильне, не можна відразу дерти зуб. Спочатку потрібно дати відтік гною, зняти набряк, приспати пильність організму антибіотиками, і тільки коли тканини заспокояться — завдати вирішального удару.
«Амебна», значить? Згадала вона вчорашній погляд чоловіка. Добре. Буду амебною. Буду такою тупою і покірною, що ви захлинетеся власною нахабністю..
