«Викинули пармезан тридцятимісячної витримки. Порахували зіпсованим…» — Рита відчула, як куточок губи сіпнувся в нервовому тику. Ні, вони не викинули. Вони його зжерли, давлячись, розуміючи, що це дорого, але з принципу, щоб їй не дісталося.
— Гаразд, — сказала вона. — Я спати. Нічна зміна була важкою.
— Посуд помий спочатку! — кинула свекруха, човгаючи в бік своєї кімнати. — Негоже бруд розводити. Гроші водитися не будуть.
Двері за нею зачинилися. Рита залишилася одна посеред розгрому. Мити посуд? Вона взяла зі столу порожню коробку з-під піци і з хрускотом склала її навпіл. Потім згребла все — недоїдки риби, серветки, порожні пляшки — у сміттєвий пакет. Стіл протирати не стала. Липкі плями жиру залишилися блищати на стільниці, як нагадування.
Вона пройшла в спальню. Вадим спав, розкинувшись морською зіркою на ватяному тюфяку, і хропів так, що вібрували шибки. У кімнаті пахло перегаром і несвіжим чоловічим потом. Рита лягла на самий край ліжка, відвернувшись до стіни. Спати не хотілося. Адреналін вирував у крові, вимагаючи дії. Але зараз потрібно було затаїтися, стати тінню, стати тією самою «амебою», в яку вони так вірили.
Минуло близько години. Хропіння Вадима перейшло в тихе посопування, а потім перервалося. Заскрипіла підлога. Чоловік встав, похитуючись, і поплентався в туалет. Чутно було, як ллється вода, як він кашляє. Потім кроки попрямували на кухню. Дзенькнули дверцята холодильника.
— Мамо! — хрипкий шепіт. — Мамо!
— Чого тобі? — голос свекрухи донісся з вітальні.
— Пожерти є що? Сушняк дикий, і шлунок смокче.
— Там капустка в банці. Розсільчик попий.
— Та ну нафіг твою капустку. Я м’ясо хочу. Вчора ж залишалося.
— Доїли все, Вадику. Ти ж сам уночі вставав, бутерброди робив.
Почулося незадоволене бурчання. Вадим повернувся в коридор. Рита лежала із заплющеними очима, регулюючи дихання. Рівно, глибоко.
— Спить? — шепіт Зінаїди Захарівни був зовсім близько, біля дверного отвору.
— Начебто так. Вирубилася як убита, — відповів Вадим. — Мамо, дай таблетку від голови.
— І грошей дай. Я піцу замовлю. Сил немає готувати.
— Тихіше ти, дурню. Мої гроші на картці, а банкомат далеко. Замов з її картки. Вона ж прив’язана у тебе в додатку доставки.
— Точно.
Рита чула, як вони пройшли на кухню і прикрили двері, але не щільно. Щілина залишилася. У старих панельних будинках чутність була феноменальною, а після перепланування свекрухи, яка прибрала килими і штори, акустика стала майже концертною.
— Вадику, ти із замовленням не тягни, — зашелестів голос Зінаїди. — І слухай мене уважно. Поки вона така добра з цією премією, треба момент ловити.
— Та який момент, мамо? Мені зараз погано.
— Не ний. Я з Іваном Петровичем зідзвонювалася. Він каже: ліс дорожчає. Якщо зараз зруб не оплатимо до кінця, навесні ціна на 30% стрибне. Нам потрібно ще 100 тисяч. Терміново.
— Де я їх візьму? Ти ж знаєш, у мене кредитка порожня, а зарплата тільки через тиждень, і та — сльози.
— Нехай вона візьме.
— Рита? Вона не візьме. Вона іпотеку цю свою трясе, як курка яйце. Сказала ж, грошей немає.
— Є у неї гроші. — Голос свекрухи став жорстким, металевим. — Бачив учора стіл? П’ять тисяч на закуску викинула. Значить, заначка є. Вона просто жадібничає, бреше тобі про бідність. А сама, мабуть, на рахунках збирає. — Почувся звук відсунутого стільця. — Треба її дотиснути, синку. Скаржся, тисни на жалість. Скажи, що у тебе борги перед «серйозними людьми». Що погрожують. Вона баба дурна, жаліслива, злякається. Візьме споживчий кредит. Скажи: на пів року, мовляв, премію дадуть, все закриєш.
— А платити чим будемо? — засумнівався Вадим.
— Перші пару місяців вона платити буде. А там… — Зінаїда знизила голос, але Рита, що перетворилася на слух, розібрала кожне слово. — А там добудуємо дачу, оформимо власність на мене, як домовлялися, і можна буде з цією історією закінчувати.
— В сенсі?
— В прямому. Розлучишся. Квартира ця, звичайно, дошлюбна, тут ловити нічого, але нерви ми їй потріпаємо. Зате дача буде наша, чиста. А ти до мене переїдеш поки. Або тут поживеш, поки цю дуру виселяти не почнемо.
— Ой, ну в сенсі, поки ділити майно не будемо. Техніку ж ми разом купували. Половина наша.
У грудях у Рити щось обірвалося. Немов тонка струна, на якій трималися останні залишки прихильності, жалості, звички. Десять років шлюбу. Десять років вона будувала цей побут, лікувала йому зуби, прасувала сорочки, слухала його ниття про начальників. Вона думала — сім’я. А не сім’я. Вона була для них просто донором. Організмом, з якого потрібно викачати все — гроші, ремонт, нерви, кредитний ліміт — і викинути, як використаний ватний тампон.
— Ну не знаю, мамо, вона останнім часом якась амебна стала, — хмикнув Вадим. — Вчора он навіть не пискнула, коли я сказав, що м’ясо все з’їли.
— Погодилася. Може, і кредит підпише. Скажу, що на здоров’я треба. Або на відкуп від бандитів.
— Прокатить.
— Прокатить, куди вона дінеться. Вона тебе любить, дура, — хихикнула Зінаїда. — Головне, не перетисни. Лагідно давай. Замовляй давай піцу, жерти хочеться. Пепероні візьми, велику. І колу.
Рита відкрила очі. Стеля була білою і чистою. Жодної тріщини. Ідеально рівний гіпсокартон, який вона шпаклювала сама, стоячи на драбині, поки Вадим подавав їй інструменти і захоплювався, яка вона у нього «рукаста».
Рукаста. І головата.
Вона безшумно перевернулася на спину і взяла телефон з тумбочки. Яскравість на мінімум. Додаток банку. Вхід за відбитком пальця.
Ось вона. Основна картка. Баланс: 1800 гривень. Залишки розкоші. До цієї картки був випущений дублікат на ім’я Вадима. «Щоб ти не відчував себе ущемленим, коханий».
Налаштування картки. Ліміти. Встановити ліміт на день: 0 гривень. Встановити ліміт на місяць: 0 гривень. Блокування операцій в інтернеті.
Увімкнути.
Рита почекала секунду, дивлячись на зелений повзунок. Потім натиснула «Зберегти». Банк блимнув підтвердженням: «Налаштування застосовані».
Потім вона зайшла в розділ «Скарбничка». Там лежали її «гробові» 20 тисяч, які вона відклала на крайній випадок. Вона перевела їх на рахунок в іншому банку, картка якого лежала у неї на роботі в сейфі.
Баланс рахунку Вадима (вона бачила його як довірена особа): 50 гривень. Бінго.
Через хвилину з кухні донісся здивований вигук.
— Що за фігня? — голос Вадима.
— Що там? — Зінаїда чавкнула чимось, мабуть, доїдала капусту.
— Оплата не пройшла. «Недостатньо коштів або перевищено ліміт». Дивно. Там же повинні бути гроші, вона вчора говорила про премію. Двадцятку принесла, п’ять витратила. П’ятнашка повинна бути.
Вадим спробував знову. Знову відмова.
— «Зверніться в банк». Може, глюк?
