Батько підо мною важко дихав. Я боялася тиснути на нього надто сильно, але ще більше боялася відпустити. Він прошепотів: «Я цілий», і тільки тоді я трохи підвелася. Медик уже рухався до нас, пригнувшись, показуючи жестом, щоб ми залишалися на землі. На шиї батька червоніла тонка лінія. Я дивилася на неї й думала, що три секунди справді можуть бути вічністю.
Горленко опирався недовго, але люто. Він спробував викрутитися, вдарити Романа ліктем, щось прошипів про адвокатів і зв’язки. Роман навіть не підвищив голосу. У його рухах відчувалася втома людини, яка надто давно полювала на цього хижака і нарешті отримала законний момент. Коли кайданки защовкнулися, на обличчі Горленка вперше з’явилася не лють, а розгубленість. Він звик купувати час. Тут часу йому не залишили.
Семен, на відміну від нього, зламався одразу. Його очі металися двором, шукаючи щілину, через яку можна було б вислизнути, чужу спину, за якою можна сховатися, колишню впевненість. Нічого не залишилося. Папери валялися в багнюці, ручка закотилася під стілець, довіреність, заради якої все затівалося, мокла на плитці. Ця жалюгідна картинка була точним портретом його планів.
Ворон, якого боялися навіть пошепки, стояв зігнутий біля своєї машини, з кайданками на зап’ястях. Його імперія закінчилася у дворі будинку, який він вважав легкою здобиччю…
Семен зрозумів, що все зруйнувалося, пізніше за інших. Кілька секунд він стояв посеред двору з папкою в руках і дивився, як людей Горленка кладуть на землю. Потім кинув папери, різко розвернувся і побіг до зламаних воріт. Зробив п’ять кроків — і зупинився так раптово, ніби перед ним виросла стіна.
Із пилу біля входу вийшов Руслан.
На ньому був захисний жилет поверх звичайної сорочки. Обличчя осунулося, під очима тіні, праві кісточки перебинтовані. Але погляд — живий, ясний, страшний у своїй стриманій люті.
— Ти? — Семен відступив. — Ти ж поїхав. Ти мав бути в іншому місті.
Руслан ішов повільно, не відводячи від нього очей.
— Я мав бути там, де моя сім’я, — сказав він.
— Ти підставив мене? Свою матір? Свого вітчима?
— Ти мені не батько, — Руслан зупинився зовсім близько. — А мати сама обрала, на чиєму боці стояти.
Семен спробував щось сказати, але не встиг. Кулак Руслана вдарив його в щелепу з глухим, важким звуком. Семен упав на мокру плитку, кров потекла з носа. Двоє поліцейських тут же схопили його і вдягли кайданки.
— Це за сльози моєї дружини, — тихо сказав Руслан. — Решту додасть суд.
З вулиці долинув жіночий крик.
— Відпустіть! Я нічого не зробила! Я дружина Семена!
У двір втягли Софію. Виявилося, вона сиділа в другій машині, очікуючи перемоги. Її зачіска збилася, обличчя перекосило від люті, але коли вона побачила Семена в крові й кайданках, Горленка біля капота, людей на землі, в очах у неї з’явилася порожня паніка.
— Семене? Що відбувається? Руслане, синочку, скажи їм! Вони помилилися!
Руслан повернувся до матері. Його обличчя змінилося. У ньому більше не було люті, лише втома й гіркий жаль.
— Мамо, ніхто не помилився. Твій чоловік не багатий підприємець. Він боржник і шахрай. Він хотів віддати будинок батьків Юлії за свої картярські борги. Якби ми не зупинили його сьогодні, Степан міг загинути.
— Ні, — Софія замотала головою. — Він казав, у нього компанії. Він казав, ми будемо жити…
— Він казав те, що ти хотіла чути, — обірвав Руслан. — А ти заради обіцяних грошей допомогла йому вигнати літніх людей на вулицю. Допомогла зруйнувати мій шлюб. Допомогла злочинцям повірити, що сім’я нічого не означає.
Софія спробувала схопити його за руку.
— Руслане, пробач. Я не знала про ножі, про вбивства. Я думала, просто треба налякати, змусити їх зрозуміти…
— Саме це і страшно, мамо. Ти вирішила, що налякати старих — припустимо.
Жінка-поліцейська тримала Софію за плече. Та плакала вже без злості, з жахом людини, яка вперше побачила ціну власної жадібності.
Я допомогла батькові сісти. На його шиї була тонка подряпина, з якої вже майже не йшла кров. Медик, що вибіг слідом за групою, приклав серветку. Батько весь час дивився на Руслана.
А я не могла зрушити з місця. Руслан стояв за кілька кроків, і між нами лежали ці дні: моя ненависть, його мовчання, мокрий картон, кров на стіні, запис, у якому він прощався зі мною заздалегідь…
