— Правіше бери, тільки стіни не зачепи. Тренажер Олесі поки поставимо в нашій спальні, — бадьоро розпоряджався Тарас, підпираючи долонями боки й спостерігаючи, як вантажник проштовхує в передпокій величезну залізну махину. — Їй зараз не можна важке тягати, а річ потрібна. Нехай у нас побуде, поки вона в себе ремонт не закінчить.
Еліптичний тренажер виглядав так, ніби пережив кілька переїздів, дві повені й одну війну з пилом. Іржа проступала по краях, сірі грудки бруду висіли на стиках, а одна металева лапа вже небезпечно нависла над моїм світлим ламінатом. Я вийшла з кухні, мовчки стала впоперек коридору й подивилася не на чоловіка, а на вантажника.
— Розвертайте це назад, — сказала я спокійно. — І виносьте на вулицю.
Тарас одразу насупився, ніби його особисто образили при свідках.
— Оксано, ти знову за своє? Це річ Олесі. Сестрі потрібна допомога, вона вагітна. Їй зараз важко дихати, не те що жити серед такого громіздкого заліза. А в нас місця достатньо. Квартира в тебе велика, чого тобі шкода? Можна ж заради родини потерпіти.
Я трохи схилила голову, прислухаючись не до слів, а до того, з якою впевненістю він вимовляє «у нас», дивлячись на мої стіни, мою підлогу й мій порядок.
— Твоя дружина може бути терплячою, доброю, злою чи якою завгодно, — відповіла я. — Але ця іржава конструкція в моїй квартирі стояти не буде. Виносьте. Зараз. Або я викликаю поліцію і пояснюю, що в моє житло намагаються занести чужий великогабаритний мотлох без моєї згоди…
