Я тримала його за здорову руку, а він великим пальцем машинально гладив мою долоню. Цей маленький жест був таким звичним, домашнім, що я ледь не розплакалася знову. Після зброї, криків і кайданків саме він повернув мені відчуття звичайного життя. Не гучні зізнання, не обіцянки, а рух пальця по моїй шкірі: я поруч, ти поруч, ми витримали.
Бинти під моїми пальцями нагадували, якою ціною Русланові далася ця брехня. Дім, документи, гроші, суди — усе це мало прийти потім. Зараз найсправжнішим було те, що він живий, теплий, поруч, і більше не мусить бути чудовиськом заради нашого порятунку…
Коли затриманих повели до машин, двір почав поступово повертатися в реальність. Пил осів, мокра трава знову пахла дощем, сусіди обережно визирали з-за фіранок і хвірток. Сині вогні службових машин відбивалися в калюжах. Горленка посадили окремо, Семена — в інший автомобіль. Софію поки що вважали важливою свідкинею і можливою співучасницею, тому з нею поводилися м’якше, але кайданки на її зап’ястях я все ж побачила.
Вона знову спробувала вирватися до Руслана.
— Синочку, допоможи мені! Я твоя мати. Скажи їм, що я не знала. Я дурна, так, але я не злочинниця.
Руслан підійшов до неї повільно. Я бачила, як важко йому дається кожен крок. Який би біль не прийшов від Софії, вона залишалася жінкою, яка колись тримала його маленьким на руках. Він присів перед нею, прибрав її пальці зі своєї куртки.
— Я знайду тобі адвоката, — сказав він тихо. — Щоб тебе захищали за законом. Але я не проситиму за тебе і не витягуватиму тебе через зв’язки. Ти маєш відповісти за свою частину.
— Руслане…
— Сім’ю не можна обмінювати на обіцянки багатого життя, мамо.
Софія осіла, закривши обличчя руками. Її плач було чути навіть крізь грюкання зачинених дверей патрульної машини.
Невдовзі під’їхала машина без розпізнавальних знаків. Із неї вибігла мама. Її привезли, щойно Роман дав команду, що територія безпечна. Вона кинулася до батька, обійняла його за шию, побачила пластир і заплакала ще сильніше.
— Степане, Господи… Я все чула по рації. Коли сказали про ніж, я думала, серце зупиниться.
— Усе вже позаду, Любо, — батько гладив її по спині. — Бачиш? Стою. Наші діти витягли нас.
Потім мама повернулася до Руслана. Він ніби не знав, чи має право підійти. Учора для неї він був людиною, яка викинула її під дощ. Сьогодні — людиною, яка прийняла на себе її прокляття, щоб урятувати їй життя.
Мама сама ступила до нього й обійняла.
— Синочку, — плакала вона. — Пробач мене. Я думала про тебе страшне. Я проклинала тебе.
Руслан заплющив очі й обійняв її обережно, ніби боявся завдати болю.
— Це я маю просити пробачення. Я бачив, як ви тремтите на вулиці, і не міг сказати правду. Мені здавалося, я ріжу себе заживо.
— Ти врятував нас, — сказала мама. — Ти наш син. Справжній.
Батько підійшов слідом. Кілька секунд чоловіки дивилися одне на одного мовчки. Потім батько поклав долоню Русланові на плече.
— Я пишаюся тобою, хлопче, — сказав він хрипко. — І прошу пробачення за кожне слово, яке сказав тієї ночі у себе в голові.
Руслан не витримав. Обійняв батька, і я побачила, як обидва намагаються не плакати, але не можуть.
Роман підійшов до нас, знімаючи з батькового коміра мікрофон.
— Запис чистий, — повідомив він. — Погроза вбивством, примус до підпису, зброя, група осіб. Плюс матеріали вашого чоловіка і свідчення. Тепер їм буде важко ховатися за чужими прізвищами.
— Дякую, — сказала я. — Ви врятували нас.
— Не тільки я. Ваш чоловік підготував основу. Ваш батько витримав. Ви вимовили фразу вчасно. Адвокат уже стежить, щоб справа не пішла вбік.
Коли машини поїхали, дім раптом став дуже тихим. Ми вчотирьох залишилися на ґанку, змучені, мокрі, приголомшені, але живі. Батько з мамою пішли всередину вмитися, а я з Русланом сіли на веранді. Я поклала голову йому на плече, і він одразу обійняв мене за талію.
— Я знайшла книжку, — сказала я. — Там величезна сума. Це були твої гроші?
Руслан довго мовчав.
— Усе, що копив до весілля і після. Інвестиції, премії, підробітки. Я хотів купити ділянку й збудувати для нас дім мрії до річниці. Але коли зрозумів, що твого батька можуть убити, усі мрії стали папером. Я поклав гроші на його ім’я, щоб ви могли поїхати, якщо мене не стане.
Я повернулася до нього й узяла його обличчя в долоні…
