Мама закрила обличчя руками і знову заплакала. Я тримала її за плечі й відчувала, як у грудях росте розпечений клубок.
— Руслан витягнув валізи, — продовжував батько. — Схопив твою матір за руку. Не так, щоб бити, але грубо, Юліє. Дуже грубо. Вивів нас за хвіртку, кинув речі на землю і замкнув ворота. Коли я спробував повернутися по портфель із документами, він викинув його слідом, просто в багнюку.
Я притиснула долоню до рота. Переді мною спалахнула картина нашої вітальні, наша сімейна вечеря, Руслан, який доливає батькові чай. Ця картинка не збігалася з тим, що говорив тато, і від цього ставало ще страшніше.
— А потім ми побачили машини, — батько понизив голос. — Дві чорні, в кінці вулиці. Із них вийшли кремезні люди, такі… явно не місцеві мешканці. Вони дивилися на нас і на будинок. Ми злякалися. Портфель так і залишився біля воріт. Ми пішли геть, а нам здавалося, що за нами стежать. Дійшли до цих павільйонів, сховалися під козирком. Там нас і знайшла Валентина.
Валентина, яка весь цей час стояла поруч, витерла очі рукавом.
— Юліє, вивозь їх. Вони зовсім змерзли. Потім будеш розбиратися, але зараз їм треба в тепло.
Мама намагалася говорити, але зуби цокотіли так сильно, що слова розпадалися. Я зняла з себе пальто й укрила її поверх дощовика Валентини, хоча сама миттєво відчула, як холодна тканина блузки липне до спини. Батько хотів заперечити, звично по-чоловічому відмахнутися, мовляв, не треба, я витримаю. Але його голос зірвався на кашель, і це коротке безпорадне покашлювання поранило мене сильніше за будь-який крик. Батько, який у дитинстві здавався мені незламним, сидів переді мною на брудній картонці й не міг зігріти власні руки.
Під козирком було мало місця. Дощ усе одно залітав збоку, краплі били по маминих щоках, змішуючись зі сльозами. Поруч валялися дві розкриті валізи. Кілька речей випали й лежали в калюжі: татова стара кофта, мамині капці, рушник, який вона завжди брала в лазню. Ці побутові дрібниці чомусь виглядали страшніше за слова. Не просто «вигнали» — вивернули їхнє життя назовні й кинули під ноги перехожим.
Я все ще намагалася вчепитися за раціональність. Може, Руслан був п’яний? Ні, він майже не пив. Може, Семен обдурив його? Може, сталася така сварка, де кожен сказав зайве? Але чим довше батько розповідав, тим менше залишалося місця для помилки. У голосі батька не чулося бажання обмовити зятя. Було лише потрясіння людини, яка до останньої хвилини чекала, що Руслан кліпне, отямиться, скаже: «Пробачте, я змушений».
Валентина стояла поруч, переминаючись із ноги на ногу. Їй було незручно слухати сімейний біль, але піти вона не наважувалася. У цій незручності було більше людського тепла, ніж у всьому будинку, де колись за одним столом сиділи ті, хто тепер викинув моїх батьків за ворота.
Я лише кивнула. Розбиратися — обов’язково. Але не колись потім. У ту мить у мені щось остаточно тріснуло, і на місці колишньої м’якості піднялася така холодна лють, що холодний дощ на мить перестав відчуватися холодним…
Я допомогла батькам підвестися. Батько намагався триматися сам, але ноги в нього підкошувалися. Мама весь час повторювала моє ім’я, ніби перевіряла, справжня я чи ні. Я довела їх до машини, всадила на заднє сидіння й увімкнула обігрів на максимум. Із решіток із шумом хлинуло тепле повітря, салон наповнився запахом мокрого одягу, сирою тканиною й людським переляком.
— Валентино, дякую, — сказала я сусідці. — Справді. Якби не ти…
Вона лише махнула рукою.
— Потім подякуєш. Бережи їх.
З парковки я виїжджала обережно, бо в дзеркалі бачила обличчя батьків. Вони сиділи, притулившись одне до одного, як діти, яких вигнали з дому за провину, якої вони не скоювали. Мама тремтіла, батько тримав її за руку й дивився у вікно, хоча за склом не було нічого, крім води й ліхтарів.
Я не повезла їх до себе. Не могла. У домі міг бути Руслан, могла бути Софія, міг бути той Семен, а мої батьки були надто налякані, щоб знову опинитися перед ними. Я звернула до готелю в центрі великого міста — достатньо дорогого, щоб там не ставили зайвих запитань, і достатньо людного, щоб я відчула хоч якусь безпеку.
Дорогою до готелю я кілька разів ловила себе на тому, що не пам’ятаю, як проїхала чергове перехрестя. Тіло діяло саме: вмикало поворотники, пригальмовувало перед калюжами, перебудовувалося. Розум же повертався до одного образу — рука Руслана на маминому лікті. Я уявляла, як він виводить її з дому, і від цього всередині спалахувала така лють, що хотілося розвернути машину негайно. Але на задньому сидінні сиділи батьки, і їхнє тремтіння стримувало мене міцніше за будь-які доводи.
Поки на стійці оформлювали номер, я стояла з мокрим волоссям і дивилася на свої руки. Вони помітно тремтіли. Я намагалася думати про практичні речі: гарячий чай, сухий одяг, лікар зранку, документи, юрист. Але за всіма практичними думками пульсувало одне: Руслан. Чому? Навіщо? Що могло змусити його вчинити так…
