— одразу почав розпитувати він місцевих хлопців, з якими вже встиг знайти спільну мову.
— Це онука покійної Федорівни. Бабця її нещодавно, восени, померла.
— Та що мені до її бабці? Здалася вона мені сто років в обід. Я питаю, чи є у цієї красуні залицяльник? Ну, любов-морков, усі діла?
— Ти про що взагалі? Яка любов? Варя у нас дівчина серйозна, сувора, випадкових інтрижок не заводить, тримається осторонь. Недоторка вона, до неї просто так не підкотиш.
— Кажете, недоторка? Ну-ну, це ми ще подивимося. Бачили ми й не таких неприступних фортець. Знайдемо ключик.
Дівчина була втіленням здоров’я, справжня «кров з молоком». У місті Павло таких давно не зустрічав, там усі були іншими.
Його міські подруги були схиблені на дієтах, виснажуючи себе модним голодуванням до хворобливої худорлявості. Ніжки-сірники, запалі щоки, фігури кутасті, як у підлітків, а руки тонкі, немов сухі гілочки. Інша річ Варвара — ставна, жива.
Хлопець серйозно зацікавився сільською красунею і вирішив діяти. Сама природа підігравала романтиці: весна в розпалі, солов’їні трелі, тихий шепіт річкової хвилі. Павло з Варею гуляли вздовж берега, міцно тримаючись за руки, і зустрічали світанки, не помічаючи часу.
Голову паморочив солодкий, дурманний аромат квітучого жасмину. Почуття накрили їх обох з головою, змусивши забути про все. Дівчина у своїх мріях уже бачила себе у вінчальній сукні та фаті, а коли зрозуміла, що чекає дитину, навіть не злякалася наслідків.
Варя через свою душевну наївність була впевнена: варто коханому дізнатися про малюка, як у ньому заговорить шляхетність. Вона вважала, що совість велить йому негайно вести її до РАЦСу, як це споконвіку було прийнято в подібних ситуаціях. Тим більше, наречена все ще залишалася стрункою та витонченою, вагітність її не псувала.
Однак сувора реальність розбила її рожеві окуляри. Дізнавшись новину про дитину, Павло одразу змінився на обличчі й відсторонився від Варі. Він холодно заявив, що продовжувати зустрічі більше немає ніякого сенсу.
— Ти що, справді думала, що я з тобою одружуся? Подивися, хто ти, а хто я! Навіщо мені в місті така сільська простачка? Ти там не приживешся, коло спілкування не те. Та й друзі мене на сміх піднімуть, якщо я таку дружину в дім приведу.
— Але як же так? Ти ж казав, що красивішої за мене нікого не бачив, клявся, що любиш… — розгублено лепетала Варя, затинаючись від шоку.
Павло лише глузливо хмикнув, дивлячись на її сльози.
— Ага, люблю — куплю капці. Гаразд, бувай, не сумуй.
Засунувши руки в кишені, він поважною ходою попрямував геть. Варя крізь пелену сліз дивилася на його спину, що віддалялася, не в силах повірити в те, що відбувається. У неї трусилися руки, ноги тремтіли неприємним дрібним тремтінням, а зуби стукали так, ніби вона стояла на лютому морозі.
Що ж тепер робити, як жити далі? Бабуся б неодмінно її захистила, придумала б вихід. Але бабусі більше немає на цьому світі. Свою маму дівчина втратила так давно, що навіть риси її обличчя стерлися з пам’яті.
Залишилася тільки маленька, пожовкла чорно-біла фотографія. А батько… Батько свого часу вчинив з мамою так само підло, як зараз Павло вчинив з її дочкою. Він просто зник, усунувся від проблем.
Не захотів тоді пов’язувати себе узами шлюбу і поїхав нібито на заробітки. У ті часи всі їхали за довгим рублем і великими грошима. Раптом батьки Павла змінили гнів на милість і особисто приїхали забирати сина на величезному чорному джипі, що виблискував на сонці.
Уся місцева дітвора збіглася подивитися на шикарний автомобіль, заздрісно зітхаючи і мріючи хоч трохи посидіти за кермом. Хлопчаки обліпили паркан, немов зграйка горобців, і на всі очі спостерігали за тим, що відбувається у дворі. Вони дивилися на метушливу бабусю Пашки, Ганну Григорівну, і на людей, що снували навколо машини…
