Знаєте, кажуть, серце розбивається від болю. Моє не розбилося. Ні. Воно замерзло. Стиснулося в один холодний, гладкий, важкий камінь. І в цій дзвінкій тиші та крижаній порожнечі всередині щось клацнуло. Голосно й остаточно. Ніби перемкнули тумблер у старому електрощитку. Світло, що горіло для них усі ці роки — світло моєї любові, мого терпіння, моєї надії — згасло.
Я підняла очі від швабри на усміхнене обличчя сина. Він чекав моєї реакції. Чекав, що я зніяковію, може, ображуся для годиться. А потім підіграю його жарту. Я повільно, дуже повільно посміхнулася у відповідь. Посмішка вийшла тугою, натягнутою на нові, застиглі риси мого обличчя… — Дякую, Ромо, — сказала я. Голос прозвучав рівно, майже байдуже. — Як дбайливо.
Я встала, взяла цю пластикову швабру і, не дивлячись ні на кого, пройшла через усю кімнату. Мої рухи були неквапливими, вивіреними, навіть витонченими. Я дійшла до кута біля дверей, акуратно притулила швабру до стіни й повернулася за стіл. Мовчки. Ніхто більше не сміявся. Я сіла на своє місце на чолі столу. Галас свята повернувся, але для мене він змінився.
Він став пласким, двовимірним, як картинка в старому телевізорі. Я бачила, як рухаються губи гостей, чула уривки їхнього сміху, але слова більше не складалися в сенс. Вони були просто звуками, порожніми оболонками. Я рухалася серед них, як привид на власному бенкеті. Ось двоюрідний брат чоловіка, Семен, простягає порожній келих — я беру пляшку й мовчки наливаю йому горілки.
Ось дружина його тягнеться через стіл за салатником — я підсовую його ближче. Я посміхалася, коли хтось розповідав анекдот. Кивала, коли хтось піднімав тост. Моє тіло діяло за звичкою, завченою десятиліттями. Воно знало, як бути господинею, як догоджати, як створювати затишок для інших. А я… я спостерігала за всім цим збоку, з крижаної тиші, що оселилася у мене в грудях.
Мої очі були тут, за столом, але дивилася я крізь них, углиб прожитих років. Роки безвідмовної праці, нескінченних заготовок на зиму, вимитих підлог і накритих столів. Раніше я думала, що це любов. Що це моя жертва на вівтар сім’ї. Але зараз, після цієї швабри, я зрозуміла: це не було жертвою. Жертву цінують. А це була просто експлуатація.
У моїй голові з холодною хірургічною ясністю спливали картинки. Ось я, три роки тому, знімаю з ощадкнижки майже всі свої похоронні, щоб оплатити Роману ремонт машини. Він тоді приїхав засмучений, скаржився, що в сервісі нарахували цілий статок. «Мамо, ну ти ж розумієш, без машини як без ніг. А в нас із Мариною зараз кожна копійка на рахунку, відпустку плануємо». Я розуміла. Я завжди все розуміла.
Я віддала йому гроші, а сама ту зиму проходила в старому пальті, бо на нове вже не вистачило. Приниження зі шваброю було не образою. Ні. Воно було діагнозом. Точним і нещадним діагнозом мого стану. Лікарі ставлять діагноз, щоб призначити лікування. І мій син, сам того не відаючи, виписав мені рецепт.
Він не сказав нічого нового. Він просто озвучив те, ким я для них стала. Я не була більше матір’ю, бабусею, главою сім’ї. Я була функцією. Безкоштовним додатком до дачі. Кухар, прибиральниця, садівник. Вічна, безвідмовна стара, у якої завжди все готово. Я раптом дуже ясно згадала Михайла. Мого чоловіка…
