День, коли ми тільки-но добудували цей дім. Він тоді приніс із розплідника маленький саджанець кедра. Зовсім тоненький прутик. Ми посадили його біля самих воріт. Михайло витер руки об штани, обійняв мене за плечі й сказав, дивлячись на дім, на сад, на цей саджанець: «Це твоя фортеця, Ганнусю. Твоя. Ніколи не дозволяй нікому зробити тебе в ній прислугою». Кедр виріс у величезне, могутнє дерево. А я… я дозволила.
Я сама, своїми руками перетворила свою фортецю на заїжджий двір, а себе — на його покірну прислугу. Я підняла очі від тарілки, до якої так і не доторкнулася. Мій погляд ковзнув по столу. Ось Марина. Хвалиться новою кофтиною якійсь своїй подрузі. Кофтина гарна, кашемірова. Мабуть, дорога. А ось Роман жваво обговорює з Семеном риболовлю, свій новий наворочений спінінг.
Я знала, скільки коштує цей спінінг. І ця кофтина. Вони коштували рівно 40 тисяч. Кожного п’ятого числа місяця я йшла в місто, у відділення банку. Я знімала зі свого рахунку — рахунку, куди приходить моя велика вдовина пенсія за Михайла, героя-орденоносця, і куди я десятиліттями складала все, що могла — рівно 40 тисяч, і переказувала їх на картку Роману.
Він називав це «добавкою до пенсії». «Мамо, ну що тобі одній потрібно? А нам підмога». Вони думали, я переказую їм жалюгідні крихти. Вони не знали, що ця «добавка» — це все їхнє безтурботне життя. Це оплачений кредит за їхню іномарку. Це їхня відпустка в Карпатах. Це Маринині чобітки й Романові вудки. А я жила на залишки. Економно, скромно, як і звикла. Адже мені самій нічого не потрібно.
Ця думка більше не завдавала болю. Вона просто лягла ще одним холодним, відшліфованим каменем у фундамент моєї нової рішучості. Всередині мене не було злості. Злість — це гаряче, вируюче почуття. А в мене всередині все застигло. Роки образ, проковтнутих слів, непоміченої праці — усе це спресувалося, кристалізувалося в один-єдиний, ідеально чистий і твердий алмаз. Алмаз моєї волі.
І в цей момент мій погляд зустрівся з поглядом Софії. Вона сиділа навпроти, не їла, не пила, тільки дивилася на мене. І в її сімнадцятирічних очах я побачила все. Там не було жалю, що принижує. Там було інше: пекучий, недитячий сором за батьків і чисте, праведне обурення. Вона дивилася на мене так, ніби просила вибачення за них. За їхню сліпоту, за їхню жорстокість.
Цей погляд став останньою краплею. Він підтвердив, що я не збожеволіла. Що я все зрозуміла правильно. Дякую, онученько. Ти все побачила. Ти все зрозуміла. Цей погляд ніби влив у мене останню порцію сталі. Настінний годинник із зозулею, старий, ще михайлівський, пробив пів на дванадцяту. Гості пожвавішали, заговорили про промову президента, почали перевіряти, чи охолоджене шампанське.
А я дивилася на довгу секундну стрілку, що невблаганно відміряла останні хвилини старого року. Останні хвилини мого старого життя. Тік-так. Кожен удар маятника віддавався в моїй голові як удар молота по ковадлу. Тік-так. Минає рік, у якому я була старою. Тік-так. Настає рік, у якому я стану Ганною Данилівною Бєловою…
