Десь посеред зали пролунав один невпевнений плескіт. До нього приєднався другий, третій — і за кілька секунд простір наповнився оплесками. Вони ставали дедалі гучнішими, аж поки не заглушили все інше.
Я стояла біля танцполу й не намагалася стати непомітною. Ще кілька хвилин тому мені хотілося розчинитися в стіні й сховатися в темному кутку. Тепер я розгладила сіру вставку на ліфі й підняла голову. Плескали не лише мені. Ці звуки належали татові.
Коли шум почав стихати, до мене підійшли двоє однокласників. Вони зупинилися на відстані, ніби не були певні, що мають право наблизитися.
— Пробач нам, — сказав один. — Ми повелися огидно.
Другий кивнув. Його голос зірвався, коли він додав:
— Ми не знали. Хоча це нас не виправдовує.
Дехто проходив повз мовчки, опускаючи очі. Були й ті, хто не визнав своєї неправоти. Вони нарочито усміхалися, відверталися й робили вигляд, ніби чекають лише відновлення музики.
Раніше їхня впертість ранила б мене не менше за відкриту насмішку. Тепер я дивилася на них інакше. Тато мав рацію: якщо людина тримається лише за можливість принизити іншого, це говорить про її власну порожнечу. Мені більше не треба було нести цю порожнечу на своїх плечах.
Віктор Андрійович спустився з невеликого підвищення й простягнув мені мікрофон. Холодний метал тремтів у моїх руках. Я не готувала промови й боялася, що не зможу вимовити й слова, не розридавшись.
Зала знову стихла.
— Коли я була маленькою, — почала я, — я пообіцяла собі, що одного дня тато обов’язково буде мною пишатися. І зараз, стоячи перед вами в цій сукні, я всім серцем вірю, що мені вдалося дотримати обіцянки.
Я замовкла, намагаючись вирівняти дихання.
— Якщо він зараз мене бачить, нехай знає: все найкраще, що є в мені, з’явилося завдяки йому.
Більше я сказати не змогла. Опустила мікрофон, а в перших рядах хтось витирав очі. Мені й не потрібні були довгі слова. Найважливіше вже прозвучало — і вперше за багато років ніхто не наважився перетворити ім’я мого батька на насмішку…
