Музика повернулася не відразу. Діджей обрав тихішу мелодію, і люди ще якийсь час стояли на своїх місцях, ніби звичайні веселощі не могли початися від одного натискання кнопки.
Із напівтіні біля входу вийшла Ірина. До того я не знала, що вона весь час була в залі. Тітка швидко підійшла й міцно обійняла мене, притиснувши мою голову до плеча.
— Я тобою пишаюся, — прошепотіла вона. — Ти сильніша, ніж сама думаєш.
У її голосі чулися сльози. Я обійняла її у відповідь, а вона м’яко поцілувала мене в маківку. Кілька тижнів Ірина терпляче допомагала мені шити цю сукню, не вимовивши жодного докору за помилки й зіпсовану тканину. Тепер ми міцно трималися одна за одну біля входу до зали.
Після того, що сталося, свято стало для мене чужим. Я більше не хотіла ні танцювати, ні фотографуватися під гірляндами. Усе, заради чого я прийшла, вже сталося. Я переступила поріг із розправленими плечима, татове ім’я пролунало перед усією школою, і люди дізналися, ким він був.
Ми з Іриною покинули залу. За дверима музика поступово розчинилася, повітря прохолодного весняного вечора торкнулося розпашілого обличчя. Жодна з нас не пропонувала повертатися додому. Ми обидві знали, куди маємо поїхати.
На міському кладовищі було тихо. Трава ще зберігала денну вологу, а небо біля обрію забарвлювалося золотим світлом. Ми йшли поміж могилами повільно; щільна спідниця торкалася моїх ніг, і я обережно притримувала її рукою.
Біля татової могили я зупинилася. Усе, що тримало мене в школі, — гнів, страх, потреба не плакати перед кривдниками, — лишилося далеко. Перед холодним каменем не треба було вдавати силу.
Я опустилася навколішки й поклала обидві долоні на гладенький граніт. Колись так само торкалася його рук, просячи уваги чи захисту. Тепер камінь не міг відповісти, але сукня торкалася шкіри, і в цій простій тканині жила пам’ять про тисячі звичних рухів.
Я заплющила очі. Хотілося розповісти татові все одразу: про насмішки, директора, людей, які підвелися зі своїх місць, оплески. Але першою прийшла лише одна фраза, обіцяна багато років тому…
