— Я дотримала слова, тату, — сказала я. — Зробила все, щоб цей день ми провели разом.
Голос затремтів, і я замовкла. Ірина опустилася поруч на вологу траву. Ми більше нічого не говорили й залишалися біля могили, поки останні золоті смуги над обрієм не згасли й кладовище не поринуло у вечірню тишу.
Тато так і не побачив на власні очі мій випускний. Не дочекався миті, коли його доросла донька в святковій сукні переступить шкільний поріг із розправленими плечима. Не взяв старий фотоапарат і не зробив знімків, про які ми колись говорили. Цю втрату вже нічим не можна було виправити.
І все ж дитячу обіцянку я дотримала. Батько був присутній на нашому головному шкільному святі — у темно-синій, зеленій та сірій тканині своїх робочих сорочок, у знайомих потертостях і складках, у кожному нерівному стібку, який ми з Іриною зробили заради нього.
Стоячи біля могили на порозі дорослого життя, я, як і раніше, гостро відчувала його відсутність. Але разом із болем у мені жила впевненість: тато побачив, як я увійшла до зали з високо піднятою головою, і почув слова, які того вечора пролунали на його честь.
Я не сумнівалася, що він пишається мною і радіє за мене, з усмішкою спостерігаючи за моїми першими кроками в доросле життя.
