У магазині біля дому була черга: вона простояла хвилин 15 за пакетом гречки й пляшкою соняшникової олії. Піднялася на третій поверх, задзвеніла ключами, відчинила двері й одразу зрозуміла, що щось не так. У передпокої пахло одеколоном.
Не слабким залишковим, не вчорашнім слідом, а свіжим, густим запахом, ніби хтось щойно надушився. Тарас стояв у коридорі. Він був гладко виголений, аж до синяви, як у ті часи, коли вони тільки почали зустрічатися.
На ньому була сорочка темно-синя, з дрібним візерунком, і Оксана не відразу зрозуміла, чому ця сорочка виглядає незвично. Потім дійшло: вона була нова. Жодного разу не прана, ще із заводськими згинами на рукавах.
Коли він устиг купити? І головне, за які гроші?
— Оксано, іди сюди, — сказав він, і голос у нього був якийсь інший. М’якший, ніж зазвичай. З інтонацією, якої Оксана не чула давно, може, рік, а може, й два.
Так він говорив, коли залицявся до неї. Коли хотів справити враження. Вона поставила пакет із продуктами на тумбочку, стягнула куртку.
Вона рухалася повільно, не поспішаючи. Щось усередині вже напружилося, як струна, хоча вона ще не розуміла, чому.
— Що сталося? — спитала вона.
— Нічого не сталося. Просто… У мене дещо для тебе. — Він простягнув руку.
На долоні лежала маленька оксамитова коробочка темно-синього кольору — такі бувають у ювелірних магазинах. Оксана дивилася на неї й не рухалася. Кілька секунд вони стояли так: він — із простягнутою рукою, вона — з мокрим від дощу шарфом у руках, і в передпокої було тихо, тільки на кухні цокав годинник.
— Ну бери ж, — сказав Тарас, і в його голосі майнула якась нетерплячість, швидка, як тінь за склом. — Не бійся, не кусається.
Оксана взяла коробочку.
Вона була легка, майже невагома. Оксамит під пальцями здавався м’яким і трохи прохолодним.
— Що це? — спитала вона, хоча руки вже самі відкривали кришку.
— Просто хотів тебе потішити. Ти стільки працюєш, втомлюєшся. Я подумав, ти заслуговуєш на щось красиве.
Усередині, на білій атласній подушечці, лежав золотий ланцюжок. Тонкий, витончений, з акуратним плетінням. Замок був трохи більший, ніж зазвичай, із маленьким округлим елементом, схожим на декоративну вставку.
На перший погляд просто прикраса. Нічого особливого. І в цю мить Оксану вдарило.
Не думка, навіть відчуття. Фізичне, як поштовх у груди. Голос бабусі, той самий, негучний, із запахом лаванди.
«Коли чоловік подарує тобі ланцюжок, не вдягай його. Поклади на ніч у склянку з водою». Пальці здригнулися.
Коробочка ледь не вислизнула з рук. Оксана стиснула її міцніше й змусила себе підвести очі на Тараса. Він дивився вичікувально, з легкою усмішкою, трохи нахиливши голову, як собака нахиляє голову, коли чекає, що господар кине м’яч.
Вона мала сказати дякую. Вона мала усміхнутися, вдягнути ланцюжок, поцілувати його в щоку. Так роблять дружини, коли чоловіки дарують їм прикраси.
Так було б нормально. Але нормально не виходило. Бо четвер.
Бо не день народження, не річниця, не Восьме березня. Бо людина, яка два роки не купила їй навіть коробки цукерок, раптом стоїть у новій сорочці, пахне одеколоном і простягає золотий ланцюжок. Бо бабуся в автобусі знала її на ім’я.
Оксана усміхнулася. Усмішка далася їй важко, ніби м’язи обличчя забули цей рух і довелося згадувати заново.
— Гарний, — сказала вона. — Дякую, Тарасе. Вдягну завтра на роботу. Сьогодні вже пізно, я вся мокра після дощу.
Обличчя Тараса змінилося. Зовсім трохи, на частку секунди: усмішка залишилася, але очі стали іншими. У них майнуло щось схоже на досаду.
Або розчарування. Він явно чекав, що вона вдягне ланцюжок просто зараз, тут, у передпокої, при ньому.
— Гаразд, як хочеш, — сказав він і засунув руки в кишені. — Тільки носи щодня, добре? Він тобі дуже пасуватиме. Я спеціально вибирав.
— Звісно. — Оксана кивнула. — Обов’язково.
Вона віднесла коробочку в спальню, поклала на тумбочку біля ліжка, поруч із будильником і склянкою води, яка завжди стояла там на ніч. Зачинила двері…
