Їхня п’ятиповерхівка стояла в глибині двору, в оточенні старих лип. Ліфта в будинку не було, і Оксана піднялася сходами на третій поверх, до квартири номер 18, і відчинила двері ключем.
У передпокої горіло світло, на вішалці висіла Тарасова куртка. Із кімнати долинало рівне бурмотіння комп’ютера, як завжди.
— Привіт, — сказала Оксана в простір, знімаючи взуття.
— Привіт, — озвався Тарас звідкись із глибини квартири. Голос був розсіяний, неуважний. Оксана пройшла на кухню.
Сміттєве відро було переповнене: пакет стирчав, як крива шапка. Вона мовчки витягла його, зав’язала, поставила біля дверей. Потім відчинила холодильник.
Напівпорожні полиці, шматок сиру в підсохлій обгортці, почата банка огірків, пакет молока, яйця. Вона дістала яйця, поставила сковорідку на плиту. Поки смажилася яєчня, Оксана стояла біля вікна й дивилася у двір.
Ліхтар за вікном освітлював калюжу, в якій відбивався шматок темного неба. І знову, як заїжджена платівка, в голові звучав голос: «Не плутаю, Оксаночко. Склянка з водою. На ніч». Звідки ця жінка знала її ім’я? Оксана точно бачила її вперше, обличчя було незнайоме, і голос вона не впізнала. Може, бабуся якимось чином була пов’язана з її бабусею? Селище було маленьким, там усі одне одного знали.
Але Оксана не пам’ятала серед бабусиних подруг нікого схожого. Хоча, якщо чесно, останніми роками вона навідувала бабусю не так часто, як слід було б. Робота, побут, Тарас.
За вечерею, якщо можна було назвати вечерею яєчню з хлібом і чай, Тарас сидів навпроти й гортав телефон, не підводячи очей. Оксана хотіла розповісти йому про бабусю. Слова вже були на язиці: «Уявляєш, сьогодні в автобусі…»
Але вона зупинилася. Щось утримало. Не страх, не підозра, радше якесь невиразне відчуття, що ця розмова не для Тараса.
Що він відмахнеться, скаже: «Бабця геть з глузду з’їхала», — і повернеться до свого екрана. І матиме рацію, мабуть. Логічно, звісно, матиме.
Незнайома бабуся в автобусі дає дивні поради, ну і що? Мало хіба дивачок їздить громадським транспортом. Але Оксана не розповіла. Прибрала тарілки, помила сковорідку, витерла стіл.
Тарас пішов назад до комп’ютера. Вона лягла в ліжко, вимкнула світло й довго лежала, дивлячись у стелю. За стіною приглушено бурмотів голос із якогось відеоролика: Тарас дивився щось до пізньої ночі.
Коли чоловік подарує тобі ланцюжок. Оксана повернулася на бік, натягнула ковдру до підборіддя й спробувала заснути. Який ланцюжок? Тарас не подарує їй жодного ланцюжка.
Він їй за два роки навіть шоколадки не купив. Бабуся сплутала. Або просто…
Дивна жінка, яких багато. Буває. Вона заплющила очі й почала рахувати вдихи.
На сорок третьому заснула. Минув тиждень. Жовтень перевалив за середину, вранці калюжі у дворі бралися тонкою крижаною скоринкою, а до обіду знову розкисали під дрібним дощем.
Оксана ходила на роботу, поверталася тим самим автобусом, готувала вечерю, лягала спати. Усе як завжди. Дивна зустріч в автобусі поступово тьмяніла в пам’яті, як стара фотографія: контури ще помітні, але деталі вже розпливаються.
Оксана кілька разів ловила себе на тому, що згадує пронизливі очі бабусі й запах лаванди, але тут же себе смикала. Мало що. У четвер увечері — найзвичайнісінький четвер, нічим не примітний, — Оксана повернулася додому трохи пізніше, ніж зазвичай…
