— Ні, — сказала вона. Коротко, без пояснень.
— Але чому? Ти ж розумна людина. Дім усе одно пустує, скоро почне розвалюватися, а ремонт?
— Я сказала ні, Тарасе. Це бабусин дім.
— Я його не продам.
Він замовк, але вона бачила, як сіпнувся м’яз на його щелепі. Він зчепив пальці на колінах і відвернувся до вікна.
Тему було закрито, але, як виявилося, лише для Оксани. Тарас більше не порушував розмову напряму, але іноді мимохідь кидав фрази: «А от якби в нас були нормальні заощадження… Люди з такою ділянкою давно б у нову квартиру переїхали». Оксана пропускала їх повз вуха…
Вона думала, що він просто бурчить. Вона не знала, що він давно перестав просто бурчати. Того жовтневого вечора автобус повз вечірніми заторами, зупиняючись на кожному світлофорі.
Оксана стояла біля задніх дверей, трималася за поручень і рахувала зупинки. За три зупинки до її зупинки чоловік навпроти підвівся й ступив до виходу. Оксана сіла на місце, що звільнилося, — пластикове, холодне, з продавленою серединою — і витягнула ноги.
Спина гуділа після цілого дня за столом. На наступній зупинці двері відчинилися, і в автобус увійшла літня жінка. Невисока, сухорлява, у сірому пальті до колін і в’язаному береті темно-зеленого кольору.
Їй було, мабуть, за 70, а може, й більше. Вона піднялася сходинками, тримаючись за поручень, і озирнулася. Вільних місць не було.
Оксана встала, не роздумуючи. Це вийшло автоматично, так вона робила завжди, з дитинства. Бабуся привчила: якщо в транспорті літня людина — встань.
Без зайвих думок, без внутрішніх вагань. Просто встань. «Сідайте, будь ласка», — сказала вона, відступивши вбік.
Жінка подивилася на неї, вдячно усміхнулася не широко, а якось тепло, самими очима, і сіла. Оксана повернулася до поручня, перехопила його зручніше. Нічого особливого.
Звичайний вечір у звичайному автобусі. Минуло три зупинки. Салон поступово порожнів, люди виходили, вечірня тиснява розсмоктувалася.
Оксана вже готувалася до своєї зупинки, переклала сумку на інше плече, намацала в кишені проїзний. І тут відчула легкий дотик до ліктя. Вона обернулася.
Бабуся в зеленому береті дивилася на неї знизу вгору. Очі в неї були не такі, яких Оксана очікувала від жінки цього віку, — не сльозаві, не каламутні. Очі були ясні, уважні, з якоюсь пронизливою гостротою, ніби вона не просто дивилася, а бачила щось недоступне іншим.
— Дитино, — тихо сказала жінка, нахилившись ближче, так що Оксана відчула слабкий запах лаванди й чогось м’ятного. — Послухай мене уважно. Коли чоловік подарує тобі ланцюжок, не вдягай його.
— Поклади на ніч у склянку з водою. Просто повір мені. — Оксана завмерла.
Рука міцніше стиснула поручень. Вона машинально відступила на пів кроку й подивилася на бабусю, намагаючись зрозуміти: жарт? Розіграш? Може, жінка сплутала її з кимось? Який ланцюжок? Яка склянка? Тарас їй нічого не дарував уже роки зо два.
На минулий день народження він приніс букет із найближчого кіоску, п’ять гвоздик у целофані й навіть листівку не підписав. А до того? Оксана не могла згадати, коли він востаннє дарував їй щось, що можна було б назвати подарунком.
— Перепрошую, — сказала Оксана, намагаючись, щоб голос звучав рівно. — Ви, мабуть, мене з кимось плутаєте.
Бабуся повільно похитала головою. Рух був спокійний, упевнений: вона не сумнівалася.
— Не плутаю, Оксаночко. Просто запам’ятай: склянка з водою. На ніч, Оксаночко. — Вона назвала її на ім’я.
У Оксани по спині пробіг холодок — дрібний, неприємний, як від протягу. Вона відкрила рота, щоб спитати, звідки жінка знає, як її звати. Але в цю мить автобус смикнувся, сповільнюючись, і захрипів динамік.
Двері із шипінням роз’їхалися вбік. Оксана ступила до виходу, зійшла на тротуар і тут же обернулася, зазирнувши в салон крізь відчинені двері. Бабуся сиділа нерухомо, склавши руки на колінах, і дивилася просто перед собою.
Не на Оксану — кудись у порожнечу, ніби хвилину тому між ними не було жодної розмови. Ніби нічого не сталося. Двері зачинилися.
Автобус рушив, червоні вогні попливли в темряву. Оксана стояла на зупинці й кілька секунд не могла змусити себе зрушити з місця. Потім поправила сумку на плечі й пішла додому через двір, повз дитячий майданчик з облупленою гіркою й гойдалкою, що тихо поскрипувала на вітрі…
