— У притулок якийсь. Соціальні служби приїхали. Сказали, що дитині потрібен догляд нормальний, що на вулиці їй не місце.
Вона не чинила опір. Сама пішла. — Жінка помовчала. — Дивна була. Не просила грошей. Не плакалася. Просто сиділа і дивилася. Ніби щось бачила таке, чого інші не бачать.
— Ви не знаєте, в який притулок?
— Звідки мені знати? Я не питала.
Жінка знизала плечима і пішла. Олена дістала телефон, почала шукати притулки для бездомних у місті. Їх виявилося п’ять. Вона стала обдзвонювати по черзі. Перші три відповіли, що ніякої Астрід у них немає. Четвертий не брав слухавку. П’ятий…
— Притулок «Надія» на околиці міста, — відповіла жінка.
— Астрід? Так, у нас є така. З дитиною. А ви хто?
— Я… Я її знайома. Можна з нею побачитися?
— Години відвідування з другої до п’ятої. Приїжджайте.
Олена поклала слухавку і тут же поїхала в найближчий дитячий магазин. Вона довго вибирала коляску.
Не найдорожчу, але добротну, міцну, зі зручними колесами. Продавщиця допомогла упакувати її. Потім Олена пройшла по відділах, складаючи в кошик все необхідне. М’які іграшки, плюшевого ведмедика і зайця, баночки дитячого харчування, пачки каш, фруктове пюре, банани, яблука.
Вона брала те, що могло стати в нагоді немовляті, не замислюючись про ціну. Це був її спосіб сказати спасибі. Єдиний спосіб хоч трохи віддячити жінці, яка врятувала їй життя.
Олена приїхала через годину. Притулок розташовувався в старій двоповерховій будівлі, що колись була гуртожитком.
Оштукатурені стіни, блакитна фарба. Всередині було чисто і тепло. Чергова записала її дані, провела в кімнату для відвідувачів — маленьку кімнату з двома диванами і столиком.
— Зараз покличу.
Олена чекала, нервуючи. Двері відчинилися.
Увійшла Астрід. Вона виглядала інакше. Волосся було чистим, заплетеним в акуратну косу. На ній був простий, але чистий одяг: джинси і светр. Немовля спало на її руках, загорнуте в м’яку ковдрочку. Обличчя дитини було рожевим, здоровим.
— Ти прийшла, — сказала Астрід, посміхаючись, сідаючи на диван навпроти.
— Я шукала тебе. — Олена нахилилася вперед. — Хотіла сказати спасибі. Ти врятувала мені життя.
— Якби не ти, ти б померла, — закінчила Астрід спокійно. — Знаю. Але ти жива. І це головне.
— Його заарештували. — Олена поспішала розповісти. — Сергія. Він під вартою. Буде суд.
Йому загрожує до п’ятнадцяти років. Все підтвердилося. Страховка. Квіти. Все.
— Добре, — кивнула Астрід. — Справедливість восторжествувала.
— Завдяки тобі.
Олена встала, вийшла в коридор і повернулася, вкочуючи коляску, доверху наповнену пакетами.
— Я хочу допомогти. Тобі і дитині. Це для малюка.
Астрід завмерла, дивлячись на коляску. Олена почала діставати покупки. Іграшки, дитяче харчування, каші, фруктові пюре, банани, яблука.
— Коляска міцна, зручна. А це все для дитини. Будь ласка, візьми.
Астрід мовчки дивилася на все це багатство.
Потім її губи здригнулися. Вона притиснула немовля міцніше до грудей, і по щоках покотилися сльози. Тихі, беззвучні сльози.
— Я… Я не знаю, що сказати, — прошепотіла вона крізь сльози. — Ніхто ніколи… Стільки доброти.
— Ти врятувала мені життя. — Олена сіла поруч, взяла її за руку. — Це найменша подяка…
