Астрід витерла сльози, кивнула, не в силах говорити. Вона дивилася на коляску, на іграшки, на все, що принесла Олена, і плакала від щастя. Від того, що хтось побачив у ній не бездомну жебрачку, а людину. Гідну подяки і поваги.
— Дякую, — нарешті видихнула Астрід. — Дякую тобі.
Олена полізла в сумку, дістала конверт.
— І ще ось це. Трохи грошей. Щоб ти могла…
Астрід підняла руку, зупиняючи її.
— Ні. Коляску і речі я візьму. Це для дитини. Але гроші — ні.
— Чому?
— Я не врятувала тебе заради грошей. — Астрід подивилася на немовля, обережно поправила ковдрочку. — Я зробила те, що повинна була зробити. Те, що не зробила минулого разу. Тепер я можу спати спокійно.
— Тоді хоча б розкажи, — попросила Олена. — Як ти дізналася? Як зрозуміла, що Сергій задумав?
Астрід мовчала довго. Потім тихо заговорила:
— Я бачу речі. З дитинства. Не завжди. Але іноді дуже ясно. Я бачу смерть, коли вона близько. Бачу небезпеку. Я бачила її над тобою того дня. Як темну хмару. І знала, якщо промовчу, ти помреш. Як та жінка три роки тому.
— І ти вирішила попередити мене.
— Так. Хоча розуміла, що ти можеш не повірити. Що можеш подумати, що я божевільна. Але я повинна була спробувати. Один раз я промовчала, і це мучило мене кожен день. Другий раз я не могла промовчати.
Олена витерла сльози, які несподівано потекли по щоках.
— Ти врятувала мене. І я ніколи цього не забуду.
Астрід посміхнулася. Вперше Олена побачила її посмішку. М’яка, сумна посмішка.
— Просто живи. Живи добре. Будь щаслива. Це найкраща подяка.
— А ти? Що з тобою буде?
— Тут допомагають. — Астрід оглянула кімнату. — Дають їжу, дах над головою. Допомагають з документами. Дитину оглянули лікарі. Сказали, що все нормально. Я знайду роботу. Стану на ноги. Ми впораємося.
— Якщо тобі щось знадобиться… — Олена дістала папірець, написала на ньому свій номер. — Дзвони. У будь-який час. Я допоможу.
Астрід взяла візитку, кивнула.
— Дякую.
Вони сиділи ще трохи, мовчки. Дві жінки, чиї життя перетнулися в найкритичніший момент. Одна врятувала іншу, не вимагаючи нічого натомість. Просто тому, що могла. Просто тому, що повинна була.
Олена поїхала з притулку з легким серцем. Вперше за три тижні вона відчула, що може дихати вільно. Що страх відступає. Що життя триває.
Суд відбувся через два місяці. Олена була присутня на всіх засіданнях. Дивилася на Сергія, що сидів за склом у залі суду, і не впізнавала людину, з якою прожила п’ять років.
Він схуд, змарнів, волосся почало сивіти. Він дивився на неї, і в очах його читався відчай. Але не каяття. Тільки відчай людини, чий план провалився.
Адвокат намагався пом’якшити провину, говорив про важке фінансове становище, про стрес, про те, що підзахисний не усвідомлював наслідків.
Але прокурор був невблаганний. Це був замах на вбивство із заздалегідь обдуманим умислом. Планування. Підготовка. Розрахунок. Все говорило про холодну, цинічну спробу позбутися дружини заради грошей.
Вирок: дванадцять років позбавлення волі.
Розлучення оформили того ж дня. Олена вийшла з будівлі суду і зітхнула на повні груди. Все скінчено. Нарешті все скінчено.
Вона повернулася до нормального життя поступово. Зняла невелику однокімнатну квартиру недалеко від роботи. Ходила до психолога. Травма була глибокою, і справлятися з нею поодинці було неможливо.
Робота допомагала відволіктися. Нова посада вимагала повної віддачі, і Олена вдячна була за це. Чим менше часу залишалося на думки, тим краще.
Вона зустрічалася з Астрід кілька разів. Астрід влаштувалася продавцем у невеликий магазин, зняла кімнату в гуртожитку, віддала дитину в ясла на час роботи.
Життя налагоджувалося — повільно, але вірно. Вони пили чай на кухні гуртожитку, розмовляли про прості речі: про роботу, про погоду, про плани на майбутнє. Вони не говорили про ту ніч. Не потрібно було. Все вже було сказано.
Минув рік. Олена стояла на балконі своєї нової квартири, дивилася на місто, освітлене вечірніми вогнями, і думала про те, яка крихка життя.
Як один вдих може стати останнім. Як одне рішення може змінити все.
Вона вижила. Не тому, що була сильнішою, розумнішою або обережнішою. Вона вижила, тому що не вдихнула. Тому що незнайома жінка вирішила не промовчати. Тому що іноді в найтемніший момент з’являється світло.
Несподіване, дивне, але рятівне.
Олена посміхнулася. Життя тривало. І вона була вдячна за кожен новий день. За кожен вдих. За кожну можливість жити далі.
