— Він повний, і запах уже неприємний по всій квартирі.
Сергій дивився на неї довго. Занадто довго. Потім повільно кивнув.
— Добре. Тільки недовго. Темніє вже.
Олена вийшла з квартири, закрила двері.
Серце тріпотіло від страху чи адреналіну, вона сама не розуміла. Вона спустилася сходами, вийшла на вулицю. Було вже майже темно, ліхтарі запалилися, освітлюючи тротуар холодним світлом. Вона йшла швидко, майже бігла, тримаючи опущеним вниз букет.
До магазину п’ятнадцять хвилин пішки. Вона встигне. Повинна встигнути. Тому що якщо Астрід права, якщо вона справді права, тоді чоловік, з яким вона прожила п’ять років, щойно намагався її вбити.
Олена йшла вечірніми вулицями з цим букетом, і кожен крок віддавався в скронях глухим стуком.
Навколо згущувалася темрява, ліхтарі запалювалися один за одним, перехожі поспішали у своїх справах, не звертаючи на неї уваги. Звичайна жінка з квітами. Нічого підозрілого. Ніхто не міг знати, що у неї всередині твориться ураган зі страху, недовіри і відчайдушної надії на те, що все це просто безглузде непорозуміння.
Запах квітів просочувався крізь упаковку, і навіть на відкритому повітрі він здавався задушливим. Олена кілька разів зупинялася, діставала інгалятор, робила вдих. Легені стискалися, дихання давалося насилу.
Психосоматика чи реальна загроза? Вона не знала. Але з кожним кроком впевненість у тому, що потрібно йти саме туди, до тієї жінки, міцніла.
Магазин з’явився попереду. Яскрава вивіска, освітлений вхід, ті ж автоматичні двері.
Тільки тепер все виглядало інакше. Зловісно. Наче декорація до фільму, де ось-ось станеться щось страшне.
Біля стіни, там, де кілька годин тому її викинув охоронець, стояла Астрід. Вона гойдала немовля на руках, спиною притулившись до цегляної кладки.
Побачивши Олену, вона не здивувалася. Навіть не ворухнулася. Просто кивнула, ніби чекала саме на це.
— Ти прийшла, — сказала Астрід. — Значить, він приніс.
Олена підійшла ближче, простягнула букет.
— Ось, — видихнула вона. — Візьміть. Скажіть, що в них такого. Я не розумію. Це ж просто квіти.
Астрід не взяла букет одразу. Вона нахилилася, понюхала повітря поруч з ним, не наближаючи обличчя. Потім відсторонилася, скривилася.
— Поклади на землю, — наказала вона. — І відійди.
Олена опустила букет на асфальт і зробила кілька кроків назад.
Астрід обережно присіла, переклала немовля на одну руку, другою розгорнула упаковку. Букет розкрився, як отруйний бутон. Астрід вдивилася в них, потім дістала з кишені старий телефон — пошарпаний, з тріщиною на екрані — і увімкнула ліхтарик.
Світло впало на пелюстки, на тичинки, на стебла.
— Бачиш ці? — Астрід вказала на фіолетові квіти в центрі букета. — Це незвичайні. Це оброблені. Спеціально. Для таких як ти.
— Для астматиків? — Олена ледве чула власний голос.
— Так. Пилок посилено. Алерген концентрований. Якщо людина зі здоровими легенями понюхає — почхає, і все. Якщо астматик вдихне глибоко — напад. Важкий. Смертельний, якщо допомога не надійде.
Астрід підняла голову, подивилася на Олену.
— А допомога не надійшла б. Тому що ти була б вдома. Одна. Він би пішов кудись. У нього алібі. Ти задихаєшся, падаєш, помираєш. Приїжджає швидка, але пізно. Астма. Напад. Нещасний випадок.
Тиша. Олена стояла і дивилася на букет, що лежав на асфальті, і не могла поворухнутися. Слова Астрід падали у свідомість, як каміння у воду, розходячись колами жаху.
— Звідки ви це знаєте? — прошепотіла вона нарешті. — Як ви могли?..
— Я бачила це раніше, — Астрід говорила рівно, без емоцій. — Три роки тому. Інша жінка. Інше місто. Інший чоловік. Але метод той самий. Я жила тоді в притулку. Працювала прибиральницею в лікарні. Бачила, як її привезли. Уже мертву.
Чоловік привіз. Лікарі хитали головами. «Астма», — говорили. — «Буває». Я знала, що це не випадковість. У мене було видіння, точно як з тобою.
— Чому ви нічого не сказали? Кому?
Посміхнулася Астрід без посмішки.
— Поліції? Вони посміялися б. Бездомна прибиральниця звинувачує пристойну людину у вбивстві дружини квітами? Хто б повірив. Та й чоловіка цього більше не бачила. Зник. Отримав страховку і поїхав.
Олена відчула, як ноги підкошуються. Вона сперлася рукою об стіну, намагаючись утриматися.
— Страховка, — повторила вона повільно. — Господи. Сергій. Він минулого тижня змусив мене підписати якісь папери. Сказав, що це для роботи. Для оформлення якихось пільг при страхуванні.
Астрід кивнула, ніби все це було очікувано…
