— Чоловік, — прошепотіла Олена.
Мовчання. Лікар дивився на неї довго, потім кивнув, ніби щось зрозумів.
— Добре. Я зафіксую все в карті виклику. Діагноз: загострення бронхіальної астми на тлі контакту з алергеном. Загроза життю. Рекомендовано стаціонарне спостереження. Пацієнтка відмовилася від госпіталізації під підпис. Вам потрібна копія карти виклику?
— Так, — Олена кивнула.
— Будь ласка, зачекайте тут.
Лікар повернувся до машини, щось записав, потім приніс Олені листок з печаткою.
— Ось. Зберігайте. І будьте обережні. — Він завагався. — Якщо щось трапиться, якщо вам загрожує небезпека, телефонуйте в поліцію. Негайно.
Він знав. По очах було видно, що він зрозумів. Зрозумів, що це не просто нещасний випадок. Що це щось більше.
— Дякую. — Олена взяла папір тремтячими руками.
Швидка поїхала. Астрід забрала букет, загорнула його в пакет, який знайшла біля сміттєвого бака, зав’язала щільно.
— Це доведе, що чоловік хотів твоєї смерті, — сказала вона. — Зберігай. Не викидай. Завтра вранці йдеш у поліцію. Пишеш заяву. Показуєш цю довідку, показуєш квіти. Вимагаєш експертизу.
— Але це ж… Це ж божевілля, — Олена хитала головою.
— Поліція не повірить. Скажуть, що я божевільна. Що чоловік просто подарував квіти, а я…
— Повірять, — жорстко сказала Астрід. — Тому що у тебе будуть докази. Медична довідка. Квіти. Свідчення. І ще дещо. — Вона дістала телефон, показала екран Олені. — Я записала все на відео. Як ти прийшла. Як я пояснила. Як лікар оглянув. Усе.
Олена дивилася на запис. Дійсно. Все було там.
— Чому ви це робите? — запитала вона тихо. — Чому допомагаєте мені? Ви навіть не знаєте мене.
Астрід подивилася на немовля в своїх руках, потім на Олену.
— Тому що минулого разу я промовчала. Коли жінка померла. І її чоловік залишився безкарним. Я не хочу мовчати знову. — Вона простягнула Олені пакет з букетом. — Іди додому. Поводься нормально. Не показуй, що знаєш. Завтра вранці йди рано. До подруги, до мами, куди завгодно. І одразу в поліцію. Зрозуміло?
— А ви?
— Я буду на зв’язку. Ось мій номер. — Астрід продиктувала. Олена внесла його в телефон. — Якщо щось піде не так, телефонуй. Я дам свідчення. Я все бачила. Я свідок.
Олена кивнула, стискаючи пакет з букетом. Пакет був важким, як камінь. Як вирок.
— Дякую. — прошепотіла вона. — Дякую, що врятували мені життя.
— Не дякуй поки що. — Астрід хитнула головою. — Врятуєш себе сама. Коли все закінчиться, тоді й подякуєш.
Олена пішла назад. Темрява стала щільнішою, холоднішою.
Вона йшла, тримаючи в руках докази того, що чоловік, з яким прожила п’ять років, хотів її вбити. Йшла, не знаючи, що буде завтра. Йшла, розуміючи, що життя, яким вона його знала, закінчилося сьогодні ввечері біля магазину, коли незнайома жінка з немовлям на руках сказала їй правду.
Будинок з’явився попереду. Вікна її квартири світилися.
Сергій чекав. Цікаво, що він подумав, коли вона не повернулася одразу? Зателефонував? Занепокоївся? Олена дістала телефон. Три пропущені дзвінки від Сергія. Два повідомлення: «Де ти?», «І чому не відповідаєш?».
Вона набрала відповідь: «Зустріла сусідку. Забалакалася. Йду вже».
Піднялася сходами. Сховала пакет з квітами в кутку за сміттєпроводом. Відкрила двері. Сергій стояв у коридорі.
— Де ти була? — запитав він. І голос звучав напружено.
— Казала ж. Зустріла Надію Іванівну. Вона розповідала про онуків. Не могла обірвати.
Олена зняла куртку, намагаючись говорити спокійно. Сергій кивнув. Пройшла на кухню. Налила собі води. Руки тремтіли так, що склянка ледь не випала. Вона пила, відчуваючи, як холодна вода тече по горлу, і думала тільки про одне — дожити до ранку. Просто дожити до ранку.
Ніч тягнулася нескінченно. Олена лежала в ліжку поруч із Сергієм і не могла заснути. Кожен його вдих, кожен рух віддавалися в її натягнутих нервах болем. Він спав спокійно, рівно дихав, іноді перевертався на інший бік.
Звичайний сон звичайної людини. Людини, яка кілька годин тому намагалася вбити свою дружину.
Олена дивилася в темряву стелі і прокручувала в голові все, що сталося. Слова Астрід. Букет. Довідку від лікаря. Вона сховала її в сумку, глибоко, під документи і косметичку.
Пакет з квітами схований. Сергій не повинен був їх знайти. Не сьогодні. Не до того, як вона піде в поліцію.
Годинник показував четверту ранку. За вікном була ще повна темрява. Олена обережно піднялася, подивилася на Сергія. Він спав.
Вона тихо встала, взяла халат, вийшла зі спальні. На кухні налила собі води, сіла за стіл. Все тіло було як натягнута струна. Телефон лежав на столі. Вона взяла його, відкрила листування з Астрід.
«Ви не спите?» — написала вона…
