Відповідь прийшла через хвилину. «Не сплю. Ти як?»
«Боюся. Не знаю, що робити».
«Вранці йди. Рано. Поки він спить. І відразу в поліцію. Негайно».
«А якщо він прокинеться? Запитає, куди я йду».
«Збреши. Скажи, що до лікаря. На обстеження. Після вчорашнього нападу».
Логічно. Олена кивнула сама собі. Так, це може спрацювати. Сергій знає, що після нападів вона іноді їздить до пульмонолога на огляд.
«Добре. Дякую».
«Тримайся. Ти впораєшся».
Олена поклала телефон, допила воду.
Потрібно було хоч трохи поспати. Набратися сил. Завтра буде важкий день. Вона повернулася в спальню, лягла обережно, намагаючись не розбудити Сергія. Заплющила очі. Сон не йшов. У голові крутилися думки, одна страшніша за іншу.
А якщо в поліції їй не повірять? Що, якщо скажуть, що доказів недостатньо? А раптом Сергій дізнається, що вона пішла в поліцію і… Ні. Не думати про це. Просто дожити до ранку. Дожити і піти.
Олена розплющила очі о сьомій ранку. Виявляється, вона все-таки заснула.
Сергій потягнувся поруч, позіхнув.
— Уже ранок?
— Так, — пробурмотів він сонно.
— Так, — Олена сіла на краю ліжка. — Мені потрібно до лікаря. Після вчорашнього.
Сергій підвівся на лікті, подивився на неї.
— До якого лікаря?
— До пульмонолога. У поліклініку. Після нападу потрібно показатися. — Вона намагалася говорити буденно, ніби це була звичайна рутина.
— Хочеш, відвезу?
Серце впало вниз. Ні. Тільки не це.
— Не треба, — швидко сказала Олена. — Ти ж на роботу збираєшся. Не хочу затримувати. Я на метро доїду швидше.
Сергій дивився на неї довго. Занадто довго. Олена відчувала цей погляд — важкий, оцінюючий.
— Гаразд, — нарешті сказав він. — Як знаєш.
Він встав, пішов у ванну. Олена видихнула. Швидко одяглася. Джинси, светр, куртка. Взяла сумку, перевірила, чи на місці довідка. На місці. Пакет з речами засунула у велику спортивну сумку, яку знайшла в шафі. Сумка була важка, незручна, але вибору не було.
Сергій вийшов з ванної, побачив її з двома сумками.
— Навіщо тобі спортивна сумка?
— Там форма для басейну, — збрехала Олена. — Хочу після лікаря сходити поплавати. Лікар казав, що плавання корисне для легень.
— Ти не ходила в басейн уже півроку.
— Ось і хочу почати знову.
Він кивнув, але в очах промайнуло щось. Підозра? Недовіра? Олена не стала з’ясовувати. Вона швидко поцілувала його в щоку, звичний ранковий ритуал, і вийшла з квартири. За сміттєпроводом лежав пакет з квітами. Вона схопила його і побігла швидше вниз сходами.
На вулиці було прохолодно, небо затягнуте сірими хмарами. Олена йшла швидко, майже бігла. Метро було в десяти хвилинах ходьби. Вона спустилася ескалатором, сіла в поїзд. Притискала до себе спортивну сумку, а пакет з квітами поклала на підлогу і думала, що везе доказ проти власного чоловіка.
Як абсурдно це звучить. Як страшно.
Відділення поліції знаходилося на вулиці Лесі Українки, недалеко від центру. Олена вийшла на потрібній станції, піднялася нагору. Будівля була сірою, непримітною, з вивіскою «Відділ поліції №3». Вона зупинилася перед входом, збираючись з духом.
Зараз вона переступить цей поріг, і назад дороги не буде. Зараз вона офіційно звинуватить свого чоловіка в замаху на вбивство. Глибокий вдих. Видих. Вперед.
Всередині було тепло, пахло казенними приміщеннями, ранковою кавою, папером, чимось ще невизначеним.
Черговий сидів за стійкою, гортав якісь документи. Побачивши Олену, підняв голову.
— Вам чим допомогти?
— Мені потрібно написати заяву, — сказала Олена, і голос прозвучав твердіше, ніж вона очікувала. — За фактом замаху на вбивство.
Черговий випростався, відклав папери.
— Сідайте. Зараз викличу слідчого.
Олена сіла на жорсткий стілець у коридорі, притискаючи до себе сумку. Хвилин через п’ять з’явився бадьорий чоловік років сорока, в строгому костюмі.
— Я старший слідчий Гришин Ігор Петрович, — представився він. — Пройдемо в кабінет.
Кабінет був маленький, тісний, заставлений шафами з папками. Слідчий сів за стіл, жестом запропонував Олені сісти навпроти.
— Слухаю вас.
Олена поклала сумку і пакет на підлогу, дістала з сумки довідку. Поклала її на стіл.
— Вчора мій чоловік приніс мені квіти. Він наполягав, щоб я їх понюхала. Дуже наполягав. Стежив за мною. Питав, чи точно я це зробила. У мене астма. Ці квіти оброблені чимось таким, що може викликати у мене смертельний напад.
Я не понюхала їх завдяки попередженню. Однієї жінки. Олена говорила швидко, плутано, боячись, що якщо зупиниться, то не зможе продовжити.
— Я викликала швидку. Лікар зафіксував загрозу життю. Ось довідка. Ось квіти. Я хочу написати заяву про замах на моє вбивство.
Слідчий мовчав. Дивився на неї, потім на довідку, потім на пакет з квітами на підлозі. Обличчя його залишалося непроникним.
— Ви впевнені в тому, що говорите? — запитав він нарешті.
— Абсолютно.
— У вас є докази умислу? Свідки? Якісь ще факти, крім букета і дивної поведінки чоловіка?
