— Не буду кашу! Не хочу! Вона несмачна! — нив він, відштовхуючи тарілку з манною кашею. — Колю, ну з’їж хоч ложечку, ти ж чоловік, тобі сили потрібні, — втомлено вмовляла Олена, відчуваючи, як починає боліти голова.
Мама зітхала біля плити. Раптом у двері подзвонили. Наполегливо і впевнено. — Кого там принесло в таку погоду? — здивувалася мама і пішла відчиняти.
Через хвилину до кухні увійшов Дмитро. Він був у мокрому плащі, з величезною, просто гігантською коробкою в руках, перев’язаною бантом. Олена схопилася зі стільця, ледь не перекинувши чашку. — Ти?! Як ти дізнався адресу? В особовій справі підгледів? Це порушення…
Дмитро не слухав її обурення. Він дивився на хлопчика, який, відкривши рота, втупився в яскраву коробку. — Привіт, боєць! — підморгнув Дмитро. — Я тут повз проходив, дай, думаю, зайду. Чув, тут живе Микола, якому терміново потрібна… залізниця!
— Залізна долога?! — верескнув Коля, миттєво забувши про капризи. Очі його засяяли. — Справжнісінька. З паровозом, який пускає дим, і станціями. У мене в дитинствтві була така, я про неї мріяв.
А в тебе що тут? — він зазирнув у тарілку. — Ого, манна каша! З грудочками? — Без, — буркнув Коля. — Щастить тобі! Я таку сто років не їв.
Слухай, а давай так: хто швидше з’їсть кашу, той перший відкриває коробку і запускає потяг. Йде? — Йде! — крикнув Коля, хапаючись за ложку. Дмитро сів за стіл, не знімаючи плаща. Олена, все ще перебуваючи в шоці, мовчки поставила перед ним тарілку з кашею.
— На старт, увага, руш! — скомандував гість. У кухні застукали ложки. Коля, який хвилину тому ненавидів кашу, наминав її за обидві щоки, ревниво поглядаючи на тарілку «конкурента». Мама, притулившись до одвірка, з усмішкою витирала куточки очей фартухом…
