Через п’ять хвилин тарілки були порожні. — Нічия! — оголосив Дмитро. — Значить, відкриваємо разом. Вони перемістилися в кімнату, прямо на килим. Дорослий чоловік у дорогому костюмі і трирічний хлопчик повзали по підлозі, з’єднуючи рейки, розставляючи вагони і сперечаючись, де буде вокзал.
Олена стояла у дверях, дивлячись на цю ідилію, і відчувала, як крижана стіна навколо її серця тане, перетворюючись на теплу калюжку. — Я чай поставлю, з пирогом, — шепнула мама і делікатно пішла на кухню. Олена підійшла і сіла на підлогу поруч із ними. Потяг весело гудів, намотуючи кола.
Коля був абсолютно щасливий. Дмитро підняв очі на Олену. У його погляді було стільки ніжності й рішучості, що їй стало важко дихати. — Олено, я більше не можу грати в ці ігри в офісі, — тихо сказав він, щоб не чув захоплений син.
— Я прийшов не як начальник. Я прийшов, тому що не можу без вас. Я хочу бути поруч. З тобою, з ним. Кожен день.
Він простягнув руку і накрив її долоню. — Проженеш? Олена перевела погляд на сина, який у цей момент подивився на неї. В очах дитини читалося те ж саме благання і надія: «Мамо, нехай він залишиться!».
Вона посміхнулася — вперше за довгий час щиро і легко. — Куди ж я тебе прожену? Ти ж ще чай з пирогом не пив, — прошепотіла вона, стискаючи його руку у відповідь. — Залишайся. За вікном шумів листопадовий дощ, але в цій квартирі нарешті настала справжня, тепла весна.
