— Пересолений.
Таня промовчала. Дмитро їв, втупившись у телефон. Свекруха доїла, встала:
— Завтра зроби щось нормальне. Набридла ця швидка вечеря.
Вона пішла. Дмитро теж встав, пішов у вітальню. Таня залишилася прибирати зі столу. Мила посуд і відчувала, як всередині наростає напруга. Кожного дня одне й те саме. Кожного дня критика, невдоволення. І чоловік, який не бачить, не чує, не хоче бачити.
Тиждень тягнувся повільно. Таня працювала, готувала, прибирала. Людмила Сергіївна продовжувала прискіпуватися до кожної дрібниці. Дмитро, як і раніше, відмахувався від скарг дружини.
У п’ятницю ввечері Таня прийшла додому особливо втомлена. День видався важкий. Клієнтка одна влаштувала скандал через запис. Хотілося просто лягти і нічого не робити. Але на кухні чекала Людмила Сергіївна.
— Ти чого така пізня? Вже восьма вечора. Ми голодні.
— Затрималася на роботі, — тихо відповіла Таня.
— Ну і що? Треба було попередити. Ми чекали.
Таня пройшла на кухню, відкрила холодильник. Подивилася на продукти і зрозуміла, що сил готувати немає. Зовсім немає.
— Може замовимо їжу? — запропонувала вона.
Людмила Сергіївна підібгала губи:
— Ще чого? Гроші на вітер? Ні, готуй сама.
Таня дістала курку, почала розбирати. Руки тремтіли від втоми. Людмила Сергіївна стояла поруч, спостерігала:
— Дивись, акуратніше ріж. Минулого разу шматки були нерівні.
Таня мовчала. Різала курку, намагалася робити рівно. Свекруха продовжувала стояти поруч, коментувати кожен рух. Таня відчувала, як всередині щось натягується, як струна. Ще трохи і лопне.
Вона дорізала курку, поклала на сковороду, увімкнула плиту. Людмила Сергіївна заглянула через плече:
— Вогонь занадто сильний, пригорить.
Таня зменшила вогонь. Свекруха кивнула, але не пішла. Продовжувала стояти, спостерігати. Таня взяла ніж, почала різати овочі для гарніру. Картоплю, моркву. Руки тремтіли, але вона намагалася тримати ніж рівно.
— Моркву кубиками, не соломкою, — сказала Людмила Сергіївна. — Скільки разів говорити?
Таня переробила. Свекруха залишилася незадоволеною:
— Кубики нерівні.
Таня дорізала моркву, почала чистити цибулю. Людмила Сергіївна зітхнула:
— Та скільки можна возитися? Я б уже давно все зробила.
Таня стиснула ніж у руці, промовчала. Почистила цибулю, почала різати. Свекруха нахилилася ближче:
— Дрібнувато ріжеш, треба крупніше.
Таня зупинилася, подивилася на свекруху:
— Людмило Сергіївно, може, ви самі доріжете, раз я все роблю не так?
Свекруха випросталася:
— Що це за тон? Я тебе вчу, а ти огризаєшся.
— Я не огризаюся. Просто втомилася від постійних зауважень.
— Ах ось як, втомилася? Ну, вибач. Я хочу, щоб у моєму домі їжа була нормальна, а не абияк.
— Я намагаюся готувати добре, але вам все одно не подобається.
— Тому що ти не вмієш. Ось і все. Я все життя готувала, у мене рука набита, а ти…
Людмила Сергіївна махнула рукою і вийшла з кухні. Таня залишилася стояти з ножем у руці. Всередині все кипіло: образа, злість, лють. Хотілося кричати, жбурляти посуд, бігти звідси. Але вона просто стояла і намагалася дихати рівно. Дорізала цибулю, обсмажила з морквою, додала до курки, накрила кришкою, сіла за стіл, закрила обличчя руками.
— Господи, скільки це ще буде тривати?
