Удар був не сильним, але несподіваним і принизливим. Таня завмерла з ножем у руці, в голові задзвеніло. У скронях застукало від злості та образи. Людмила Сергіївна задоволено посміхнулася і розвернулася до дверей. Урок дано, можна й відпочити.
А з вітальні доносився рев коментатора. Дмитро навіть не вийшов, навіть не поцікавився, що сталося. Замість цього звук став ще гучнішим. Він додав гучності, немов спеціально відгороджуючись від того, що відбувалося на кухні.
Таня стояла з ножем у руці і дивилася на спину свекрухи, що йшла. Всередині щось клацнуло. Не просто клацнуло — обірвалося. Та сама струна, яка тримала все разом: терпіння, покірність, бажання зберегти мир. Все обірвалося разом.
Вона подивилася на ополоник, який свекруха кинула назад на стіл. Потім на обробну дошку з картоплею. На каструлю на плиті. І прийняла рішення.
Людмила Сергіївна вже майже дійшла до дверей, коли Таня повернулася до плити. Взяла важку чавунну сковороду обома руками. І з гуркотом перекинула її на підлогу.
Гуркіт був оглушливий. Сковорода впала, підстрибнула, покотилася до стіни. Людмила Сергіївна обернулася, широко розкривши очі. Але Таня не зупинилася. Вона схопила каструлю з плити — порожню, благо вода ще не встигла закипіти, — і жбурнула її слідом. Потім ще одну. Потім сковорідку поменше. Посуд гуркотів, дзвенів, підстрибував на підлозі.
З вітальні донеслися швидкі кроки. Дмитро влетів на кухню буквально через п’ять секунд. І заціпенів.
Таня стояла посеред кухні, тримаючи в руках свою валізу. Коли саме вона встигла вихопити її з передпокою — незрозуміло. Але валіза була тут, в її руках. Сковороди і каструлі валялися на підлозі. Одна докотилася до ніжки столу, інша застрягла біля холодильника. Людмила Сергіївна притискалася спиною до стіни, обличчя перекошене від обурення і шоку.
— Ти що коїш? — видихнула свекруха. — Зовсім з глузду з’їхала?
Таня подивилася на неї спокійно. Дуже спокійно. Всередині було порожньо і легко, немов гора звалилася з плечей.
— Я йду, — сказала вона рівним голосом. — Живіть удвох, як мріяли. Мама буде готувати тобі обіди, — вона перевела погляд на Дмитра, — і різати картоплю правильними кубиками. А заодно прати твої шкарпетки і прасувати сорочки.
Дмитро відкрив рота, спробував щось сказати:
— Таню, ти чого? Зачекай!
Але Таня підняла руку, зупиняючи його:
— Ти навіть не вийшов, коли вона мене ополоником по голові вдарила. Футбол важливіший. Так от нехай мама тепер і буде твоєю дружиною.
Вона пройшла повз застиглого чоловіка, повз свекруху, що все ще притискалася до стіни. Вийшла в передпокій, накинула куртку. Взяла сумку, яку теж заздалегідь приготувала — коли саме, сама не пам’ятала, просто в якийсь момент зрозуміла, що треба бути готовою. Відчинила двері.
— Таню! — гукнув її Дмитро, виходячи в коридор. — Ти куди? Стривай!
Але Таня вже вийшла на сходовий майданчик. Грюкнула дверима. Спустилася вниз, вийшла на вулицю, дістала телефон, викликала таксі. Машина приїхала через три хвилини. Таня сіла на заднє сидіння, назвала адресу Каті.
— Їдемо! — кивнув водій.
Таня відкинулася на спинку, заплющила очі. Телефон завібрував. Дзвінок від Дмитра. Вона скинула. Через хвилину знову. Тепер від свекрухи. Скинула. Ще дзвінок. І ще. Таня просто вимкнула звук і поклала телефон у сумку.
Машина їхала містом. За вікном миготіли будинки, вулиці, люди. Звичайний недільний день. У всіх своє життя. І у неї тепер теж буде своє.
Таксист довіз до будинку Каті. Вона розплатилася і вийшла. Піднялася на четвертий поверх, подзвонила у двері. Катя відчинила, побачила подругу з валізою і широко розкрила очі:
— Танько?
