«Смак має бути ідеальний, один в один. Якщо облажаєшся — розлучення. Я не жартую». Єсенія хотіла відповісти, хотіла закричати йому в обличчя, жбурнути цю прокляту маску назад, сказати, що вона все чула. Але роки мовчання паралізували її волю.
Ще до світанку вона стояла перед дзеркалом у ванній, розглядаючи своє відображення в білій кухарській формі, яку Анатолій десь роздобув. Завелика на розмір, з рукавами, які доводилося підкочувати, вона робила Єсенію схожою на дитину. Але це була не гра, а болісний спектакль.
«Входимо через чорний хід, — інструктував Анатолій, не відриваючись від телефону. — Ти піднімаєшся на вантажному ліфті, я — на звичайному. Ідеш одразу на кухню для керівництва, готуєш, подаєш, мовчиш». Єсенія одягла медичну маску, натягнула кухарський ковпак і подивилася на себе.
Службовий вхід виявився вузьким коридором повз картонні коробки та сміттєві баки. Вантажний ліфт пах машинним маслом, і Єсенія піднімалася одна, стискаючи в руках сумку з інгредієнтами. Кухня для керівництва була іншим світом: мармурові стільниці, обладнання з нержавіючої сталі.
Вона дістала інгредієнти: свіжу баранину, куплену вчора ввечері на ринку на останні гроші, цибулю, моркву, часник. І стару бляшану коробку з-під монпансьє — ще радянську, з напівстертим малюнком льодяників на кришці. Усередині зберігалася мамина секретна суміш спецій.
Єсенія почала різати цибулю, і сльози потекли неконтрольовано. Від спогадів, від болю, від маминого голосу, який звучав у голові так ясно, ніби Раїса Микитівна стояла поруч: «Донечко, готуй з душею. Якщо серце болить, рагу буде гірким».
Двері кухні розчинилися, і Єсенія здригнулася, думаючи, що це Анатолій. Але на порозі стояв сивий чоловік — Веніамін Семенович Златоренко. Він глибоко вдихнув аромат, що наповнив кухню, і жорсткі риси його обличчя розгладилися. Його погляд зупинився на старій бляшаній коробці.
«Поверніться, — сказав він нарешті, і голос прозвучав глухо. — І зніміть маску, будь ласка». Єсенія повільно обернулася, тремтячими пальцями стягнула маску, потім ковпак. Її обличчя — просте, без косметики, заплакане — опинилося перед ним.
«Ти не вона. Занадто молода. Звідки в тебе цей рецепт? — запитав він, не відриваючи погляду від бляшанки. — Звідки ця коробка?» «Від мами, — відповіла Єсенія. — Вона померла три роки тому. Це її коробка. Вона завжди зберігала в ній суміш спецій».
«Вона його «На щастя» називала?» По щоках Веніаміна Семеновича текли сльози. «Як звали твою матір?» «Раїса. Раїса Микитівна Колос. Вона в Петриківці жила, потім у дев’яності в Дніпро перебралася, на пристані працювала, їжу продавала».
Ім’я вибухнуло в тиші кухні, і Златоренко заплющив очі. «Тридцять років тому, в дев’яносто четвертому, я був повним банкрутом. Партнери кинули, дружина пішла. Ночував у Річпорту. Лише одна жінка не дивилася на мене як на сміття. Та, що торгувала їжею на пристані».
«Щовечора давала тарілку гарячого рагу. Безкоштовно. Казала: «Їж, синку. Життя — як колесо». І спеції зберігала в такій же коробці. Я цю картинку на все життя запам’ятав». Єсенія прикрила рот долонею. «Це була моя мама…»..
