На наступному засіданні комісії Оксані поставили це запитання прямо. Жінку привели до невеликої кімнати, посадили навпроти Віктора Кравченка й увімкнули запис. Директор нагадав, що вагітність може вплинути на умови тримання і стати підставою для особливого розгляду справи. Оксана вислухала його без видимої реакції.
— Ви розраховували таким способом вийти на волю або домогтися перегляду вироку?
Вона повільно похитала головою.
— Я нікуди не тікаю. Я знаю, де проведу решту життя, і не прошу змінити це. Колись я була донькою, студенткою, викладачкою і дружиною, але матір’ю не була ніколи. Мені страшно зникнути так, ніби мене взагалі не існувало. Якщо після народження дитини все залишиться як і раніше, я прийму це.
Їй нагадали про ризик, про порушення режиму і про те, що Богдан також понесе відповідальність. Оксана не сперечалася. Вона знала правила, розуміла небезпеку й не намагалася подати свій вчинок як законний. Вона наполягала лише на одному: дитина не повинна відповідати ні за її злочин, ні за спосіб, у який була зачата.
Усі місяці до непритомності вона приховувала вагітність саме тому, що не хотіла перетворювати її на засіб тиску. Від захисника, переведення й клопотань вона свідомо відмовилася, уникаючи навіть зайвих медичних оглядів. Ранкову нудоту пояснювала поганою їжею, слабкість — нестачею заліза, а під вільною формою довго не було видно округленого живота. Дитина існувала в її тиші як друге серце, про яке не знав ніхто.
Перші тижні Оксана сама сумнівалася, чи вдалося задумане. Потім тіло почало подавати знайомі з медичних книжок ознаки, і її наукова підготовка не залишила місця ілюзіям. Вона рахувала дні, прислухалася до себе після відбою й одного разу відчула ледь помітний рух. Відтоді страх викриття сусідив із майже болісною ніжністю: жінка боялася втратити дитину раніше, ніж устигне хоча б побачити її обличчя.
Після допиту Оксану повернули до камери. Нагляд посилили, але ставлення до неї поступово змінилося: тепер медсестра щодня перевіряла тиск, лікар стежив за розвитком плода, а до раціону додали продукти, необхідні вагітній. Оксана приймала допомогу без слів подяки, ніби боялася, що будь-яке зайве слово витлумачать як прохання про поблажливість. Вона, як і раніше, сиділа біля стіни й годинами прислухалася до рухів усередині себе.
Однієї зимової ночі в блоці на кілька хвилин згасло світло. Поки запускався резервний генератор, Оксана знайшла обгортку від ліків і короткий олівцевий грифель, що лишився після прибирання. Дрібним почерком вона почала листа, не призначеного ні суду, ні захиснику, ні родичам. У верхньому рядку стояло ім’я Лариси Михайлівни Бондаренко.
Оксана довго добирала слова. У листі не було ні виправдань, ні звинувачень. Їй було потрібно лише одне: щоб дитина з’явилася на світ у чистому, безпечному приміщенні під наглядом лікарів. Жінка розуміла, що зможе недовго тримати її на руках, але хотіла хоча б раз побачити, як вона розплющить очі.
Уранці чергова медсестра помітила складений папірець у старому рушнику біля підноса. Листа передали Ларисі. Заступниця директора не стала читати його в коридорі: віднесла знахідку до кабінету, зачинила двері, вимкнула верхнє світло й залишила горіти одну настільну лампу. Їй доводилося розбирати сотні тяжких справ, але раніше жоден аркуш із камери №17 не змушував її руки тремтіти ще до першого рядка…
