Його розповідь не була схожа ні на захисну промову, ні на спробу перекласти відповідальність. Богдан говорив монотонно, майже без виразу, але жодного разу не відступив від сказаного. Змови не було, працівники йому не допомагали, погрозами чи вигодою ніхто нікого не пов’язував. Усе почалося з ледь чутного кашлю за бетонною стіною.
Першої ночі на технічному складі Богдан вирішив, що звук долинув із труби. Наступного дня з вентиляційної решітки випав крихітний, кілька разів складений аркушик. Написані на ньому слова здавалися безладними, але невдовзі з’явилися нові клаптики паперу й шматочки упаковки з процарапаними літерами. Незнайома жінка повідомляла лише, що більше не хоче жити, однак мріє бодай про те, щоб хтось знав про її існування.
Богдан почав відповідати коротко. Вони не знали облич одне одного й майже нічого не розповідали про минуле; сама думка, що за стіною є жива людина, стала для обох достатньою. Потім Оксана надіслала записку, у якій зізналася: перш ніж померти за ґратами, вона хотіла б хоча б раз стати матір’ю. Богдан не відповів ні того вечора, ні наступного.
Ці двоє звикли спілкуватися уривками, бо довга записка могла застрягти в каналі або потрапити на очі під час перевірки. Оксана іноді писала лише одне слово, Богдан відповідав двома. Між передачами минали години мовчання, сповнені чекання найменшого шереху. Вони не давали одне одному обіцянок і не будували спільного життя; за стіною для кожного лишався лише доказ того, що інша людина ще чує й відповідає.
За дві ночі вентиляційним каналом спустився маленький пакет на нейлоновій нитці. Усередині був його біологічний матеріал і старий шприц, який він зумів узяти під час прибирання біля медичного поста. Ніхто не пояснював Оксані, що робити, і ніхто не гарантував результату. Між ними існувала лише мовчазна згода двох людей, кожен із яких по-своєму вважав своє життя вже зруйнованим.
Отримавши пакет, Оксана невдовзі спробувала самостійно. Вона розуміла, наскільки мала ймовірність успіху і як небезпечно діяти без медичної допомоги, але страх перед наслідками вже не міг переважити її бажання. Згодом використаний шприц разом із пакетом застряг глибше в каналі, а нитка лишилася у вентиляції. Вони більше нічого одне одному не надсилали, і Богдан незабаром повернувся до свого сектора.
Коли він замовк, у кімнаті не пролунало жодного обуреного вигуку. Присутні дивилися на молодого ув’язненого з важким подивом. Віктор Кравченко запитав, чи усвідомлював Богдан, що порушує правила й наражає жінку на небезпеку. Той кивнув і сказав, що Оксана розуміла це ще ясніше.
— Тоді навіщо ви погодилися?
Богдан довго дивився на свої руки. Після історії із сестрою будь-яка спроба когось захистити в його пам’яті була пов’язана з ударом, чужою травмою й тюремним строком. У словах Оксани він уперше почув прохання, яке було спрямоване не на руйнування і не на порятунок її самої. «Вона хотіла дати шанс дитині, — нарешті промовив він. — А я хотів хоча б раз допомогти з’явитися новому життю, а не зламати його».
Пізніше працівник медичної служби поговорив із ним без протоколу. Богдан зізнався, що за стіною відчував не злочинницю, а людину, поховану під власним минулим. Оксана не випрошувала їжу, не вимагала послаблень, не намагалася викликати жалість. Вона наче заздалегідь прийняла, що залишиться в камері назавжди, і трималася лише за одне бажання, яке ще пов’язувало її зі світом.
Його пояснення нікого не виправдовувало. Одні працівники назвали вчинок божевіллям, інші воліли промовчати. Лариса Бондаренко прочитала протокол двічі, закрила теку й нічого не сказала, бо питання про намір Оксани все ще лишалося відкритим: чи справді вона мріяла лише про дитину, чи розраховувала за допомогою вагітності змінити власну долю…
