До ув’язнення Богдан вважався одним із найкращих студентів медичного факультету. На четвертому курсі він посів друге місце на великій міжвишівській олімпіаді з біології й збирався продовжити навчання. Його батько, лікар рятувальної служби, загинув під час повені, допомагаючи постраждалим. Після цього мати пережила тяжкий нервовий зрив, і турбота про молодшу сестру лягла на Богдана.
Він підробляв у лікарні, давав приватні уроки й намагався втримати сім’ю на плаву. Однієї зимової ночі біля будинку сестри Богдан побачив п’яного чоловіка, який силоміць тягнув дівчину в провулок. Він схопив гаєчний ключ, що трапився під рукою, і вдарив нападника. Той вижив, але дістав тяжке ушкодження, а свідків, здатних підтвердити обставини події, не знайшлося.
Суд не побачив підстав для істотного пом’якшення покарання. У виправному комплексі Богдан поводився тихо, працював і не конфліктував, тому йому дозволяли виконувати дрібний ремонт під наглядом. Коли в адміністративному корпусі стався збій живлення, молодого ув’язненого направили перевірити кабелі й упорядкувати склад поруч із технічним коридором. Він не мав доступу до жодних дверей жіночого блоку, але кілька днів перебував лише за кілька метрів від камери №17.
На допит Богдан увійшов блідий і втомлений. Він сів на край стільця, зчепив пальці й дивився на стіл. На запитання, чи зв’язувався він із кимось із ув’язнених жіночого сектора, відповів заперечно. Йому доручили очистити електрощит, розібрати старі кабелі й прибрати службове приміщення — нічого більше.
— Оксану Черненко ви бачили? — запитав один із членів комісії.
Богдан завагався. Потім визнав, що одного разу помітив здалеку жінку, яка сиділа в глибині камери: обличчя не розгледів, запам’ятав лише волосся й нерухому позу. Він заперечував передачу речей і розмови, запевняв, що ніхто не просив його про допомогу. Голос звучав рівно, однак погляд жодного разу не піднявся вище краю стола.
Дані пропускної системи збігалися із записами журналу. Камери показували, що Богдан не залишав технічної зони й не наближався до дверей блоку, тож підстав для обвинувачення не було. І все ж його обережне формулювання насторожило комісію: він уперто говорив лише про відсутність фізичного контакту, ніби відповідав на запитання, яке ще не прозвучало.
— Ви допомогли цій жінці завагітніти? — нарешті запитали його прямо.
Богдан не вимовив ні «так», ні «ні». Він сильніше стиснув руки й повторив: «Між нами не було фізичного контакту». Свідчення записали, молодого чоловіка повернули до камери, а обстеження будівлі почали заново — тепер увагу зосередили не на дверях, а на комунікаціях між секторами.
За кілька днів технік зняв тканинну накладку з вентиляційного отвору й помітив, що вона значно новіша за інші. Усередині каналу лежала тонка нейлонова нитка завдовжки близько двох метрів, намотана на маленьку дерев’яну котушку. Коли нитку обережно потягнули, з протилежного боку з’явився невеликий пластиковий пакет. У ньому був старий медичний шприц зі слідами біологічного матеріалу.
Інженерна схема підтвердила: канал ішов від стіни біля камери №17 до того самого технічного коридору, де працював Богдан. Це була єдина точка, через яку можна було передати невеликий предмет, не відчиняючи дверей і не потрапляючи в поле зору камер. Знахідку відправили на дослідження, а за три дні фахівці повідомили, що отриманий генетичний профіль збігся зі зразком Богдана Савчука. У кімнаті для допитів він уперше підвів голову й попросив дати йому розповісти все від самого початку…
