Роман обернувся через плече. На його обличчі не було ані краплі збентеження, лише невдоволення тим, що його затримують.
— Люба, ну куди ти лізеш? Не бачиш, усе зайнято? — фиркнув чоловік, роздратовано відмахуючись від неї, наче від настирливої мухи. — Нам треба терміново доїхати до ресторану, щоб підготувати стіл до прямого ефіру з Бірґіт.
Оксана стояла на асфальті з немовлям на руках. Вітерець термосив поли її кардигана. Вона дивилася на обличчя чоловіка, на заплиле самовдоволенням обличчя тітки Наталії на задньому сидінні.
— Навіщо ти взагалі сюди приїжджав? — рівним крижаним тоном запитала Оксана.
— Виклич собі таксі, — недбало кинув Роман, відвертаючись.
Він простягнув руку й щосили зачинив двері просто перед її носом. Клацнув центральний замок. Позашляховик рикнув потужним мотором, блимнув поворотником і плавно виїхав із парковки, забираючи у своєму нутрі сімейство, що поспішало вразити світ фальшивою величчю.
Оксана залишилася стояти сама біля ґанку. Вона не відчувала ані шоку, ані болю, ані тим більше бажання плакати. Навпаки, у грудях розливалося дивовижне, кришталево чисте відчуття звільнення. Усе вирішилося остаточно.
Вона полізла до кишені по телефон, щоб справді викликати хорошу машину й поїхати не до тієї квартири, за яку Роман уже три місяці був винен банку, і вже точно не до ресторану до свекрухи, а просто до своїх батьків. Та натиснути кнопку виклику вона не встигла.
З-за рогу, неквапно шарудячи шинами, виїхав старенький, але неймовірно доглянутий седан. Машина зупинилася за два метри від Оксани. Дверцята відчинилися, і на асфальт ступив міцний сивочолий чоловік у чистій, але простій куртці.
Степан Олегович, батько Романа, людина, чиє ім’я в родині свекрухи вимовляли винятково зі зневажливим фирканням. Степан Олегович був механіком, власником невеликої автомайстерні. Багато років тому він розлучився зі Світланою Аркадіївною, втомившись терпіти її вічну гонитву за примарним статусом і зневагу до чесної праці.
Сам Роман із батьком спілкувався вкрай рідко, соромився. Тато з його мозолястими руками й відсутністю брендових речей категорично не вписувався в ідеальну картинку успішного сина.
У руках Степан Олегович тримав свіжий букет польових ромашок, справжніх, що пахли літом і сонцем. Він підійшов до Оксани, окинувши поглядом порожню парковку та її самотню постать із конвертом. На його обличчі відбилося миттєве розуміння ситуації.
Він знав свою колишню дружину. Він знав свого сина.
— Не треба викликати таксі, доню, я вас відвезу, — тихо, але твердо сказав свекор…
