— Я розмовляю десятьма мовами, — сказала молода жінка в кайданках.
Суддя зареготав.
— Ну звісно! Тоді й я поліглот, — кинув він так, щоб почув увесь зал.
Та щойно вона заговорила знову, сміх урвався.
Оксана Ковальчук підійшла до трибуни, не знявши кайданків. У залі окружного суду не лишилося вільних місць; ті, кому не було де сісти, стояли попід стінами. Такого скупчення людей тут досі не бачили. Журналісти поки тримали камери вимкненими, вичікуючи, коли можна буде зняти головну новину дня. Безліч голосів зливалися в симфонію очікування — здавалося, від неї тремтіла навіть система кондиціонування старої будівлі.
— Прошу всіх устати! Суд іде! — гукнув пристав Микола Бондар.
Публіка підвелася. Через бічні двері увійшов Степан Гончар із нерівною стосою документів у руках, і шум ураз припинився. Тепер було чути кроки Оксани. Суддя був кремезним чоловіком із сивим волоссям, зачесаним назад. На його обличчі роки розпоряджання чужими долями ніби вирізьбили нудьгу, відчуття власної переваги й подеколи проступаючу зневагу.
— Сідайте, — наказав він і кинув документи на стіл.
Від глухого удару присутні здригнулися. Оксана не сіла: по обидва боки від неї стояли двоє приставів. Ліворуч була Ірина Шульга, призначена їй захисниця. Жінка середніх років несла на плечах надто багато справ за надто мізерних коштів. Глибокі кола під очима й легке тремтіння рук свідчили про хронічне недосипання та надмір кави.
— Розглядається справа 47Б24. Держава проти Оксани Ковальчук, — оголосив секретар. — Висунуто обвинувачення в електронному шахрайстві, видаванні себе за іншу особу та великому шахрайстві.
Шум знову прокотився залом, мов хвиля. Сотні поглядів впивалися Оксані в спину: їй здавалося, вирок уже винесено, хоча жодних доказів іще не подали. Це відчуття було знайомим. Із ним вона жила стільки, скільки себе пам’ятала.
Павло Ткач підвівся й поправив краватку з театральною поважністю, наче актор, який вийшов перед публікою в день прем’єри. Худе обличчя з виразними рисами, столичний акцент — самого його голосу вистачало, щоб у приміщенні відразу окреслилася ієрархія.
— Ваша честь, обвинувачена здійснила одну з найвитонченіших шахрайських схем, із якими стикався цей суд, — почав він гучним голосом. — Місяцями Ковальчук пропонувала себе як сертифіковану перекладачку. Серед тих, кому вона надавала послуги, були міжнародні корпорації, навчальні заклади, навіть урядові відомства. — Прокурор витримав паузу, повільно проходячи перед присяжними. — За роботу вона отримувала тисячі доларів, запевняючи, нібито перекладає десятьма мовами. Вдумайтеся: десятьма, ваша честь. Тим часом ця дівчина ледве закінчила середню школу. Ні диплома, ні сертифіката, ні іншого підтвердження заявлених знань у неї немає. — Він повернувся до Оксани; усмішка, задумана як співчутлива, сочилася поблажливістю. — Ми розуміємо: нужда часом змушує людей чинити неправильно. Але обставини не роблять шахрайство чимось іншим.
Оксана стиснула кулаки, наскільки дозволяли кайданки. Слова прокурора били по її гідності, мов молот. Не тому, що в них була правда. Найболючішим було інше: ніхто, вочевидь, не збирався слухати її саму. Гончар тим часом перегортав документи з нудьгою людини, перед якою лежала чергова справа зі списку, що не має кінця. Він позіхнув, не потрудившись прикрити рота.
— Перш ніж почнуться дебати, захист бажає щось заявити? — спитав суддя рівним, байдужим голосом. На Ірину він навіть не глянув.
Ірина прокашлялася. Потертий блокнот тремтів у її руках.
— Ваша честь, Оксана Ковальчук не визнає своєї вини. Ми вважаємо, що до цих обвинувачень призвели непорозуміння й брак спілкування з роботодавцями. Моя підзахисна готова показати, що справді вміє все, про що говорила.
— Показати? — Гончар нарешті відірвався від документів. Брови піднялися: цікавість була відверто глузливою. — І яким же чином вона продемонструє нам свої десять мов? Заспіває по пісеньці кожною?
У рядах публіки пролунали нервові смішки. Суддя всміхнувся, задоволений тим, як сприйняли його жарт.
— Ваша честь, з усією повагою… — почала Ірина.
— Шульго, матеріали я вивчив, — зупинив її Гончар помахом руки. — Підзахисній двадцять три роки. Дитинство минуло в незаможному районі міського передмістя. До свого так званого перекладацького бізнесу вона, згідно із записами, прибирала офіси. — Тепер він дивився просто на Оксану. — Відомостей про вищу освіту немає. Міжнародних сертифікатів теж. Тут ніщо не вказує на те, що вона володіє бодай трьома мовами. Про десять годі й казати…
