спортивний костюм, розтягнутий светр. Третій, непритомний, найбільший.
Під два метри зросту, кілограмів сто двадцять ваги. Шкіряна куртка, масивний ланцюг на шиї. На підлозі валяються порожні пляшки.
Міцний алкоголь, дешеве вино, недопалки всюди. На столі, на підлозі, в блюдцях. Попільничка перекинута.
Поряд із нею — шприц. Я піднімаю його обережно за край. Використаний.
Олена стежить за мною поглядом. «Знаходите докази, пане інспекторе?» — всміхається. «Можете не трудитися, я все розповім сама».
«Тільки їм спершу допомогу надайте. А то ще помруть, боронь боже. Мені вони живими потрібні».
«Живими. Чому?». Я підходжу до неї, сідаю поруч на диван, пружини риплять.
«Чому живими?». Вона дивиться мені в очі. «Щоб вони встигли все усвідомити. Розумієте? Усе. До кінця».
У цей момент у під’їзді чути кроки й голоси. Це прибуло підкріплення: двоє патрульних, слідчий Семенович і медсестра зі швидкої допомоги. Вони вриваються до квартири, бачать картину й завмирають.
Семенович свистить. «Оце так! Оце картина!». Медсестра, молода дівчина, блідне.
Починає діставати бинти, вату, щось бурмоче про тиск і пульс. Нахиляється до першого чоловіка, того, що на ім’я Серьога. Він починає сіпатися, мукати голосніше.
Медсестра намагається розмотати скотч із рота, але він намотаний у кілька шарів, щільно. Олена встає. «Дайте ножиці, я розріжу».
Простягає руку. Семенович дивиться на мене запитально, я киваю. Вона бере ножиці, підходить до Серьоги, нахиляється зовсім близько до його обличчя, ріже скотч повільно, обережно.
Лезо проходить за міліметр від його шкіри. Серьога завмирає, боїться дихати. Скотч розрізано.
Олена віддирає його одним різким рухом. Серьога скрикує від болю. Разом зі скотчем відірвалася шкіра навколо рота.
Олена повертається на диван, сідає, закурює. Четверту сигарету. Медсестра обробляє рани, міряє тиск.
Переломів начебто немає. Струс мозку точно є, у великого, третього. Потрібна госпіталізація.
Семенович відводить мене вбік. «Що тут сталося?». Я знизую плечима: «Поки не знаю. Але це вона».
Вона їх усіх трьох. «Сама?» — Семенович недовірливо дивиться на Олену, на тендітну дівчину в квітчастому халаті. «Сама? Їх троє, здорових мужиків. Сама?».
Олена чує нашу розмову. Повертається. «Не сама. У мене була перевага, вони мені довіряли».
Засміялася. Коротко, зло. «Дурні довіряли».
Серьога, той, що з розв’язаним ротом, намагається щось сказати. Хрипить. «Сука ти. Тварюка».
«Ти нас убити хотіла. Убити!». Голос зривається на вереск.
«Викликайте поліцію. Я на неї заяву напишу. Вона нас… Вона нас…».
«Замовкни, Серього». Голос Олени стає крижаним. «Або краще я знову рота заклею».
«Думаєш, поліція тобі повірить? Ти, кримінальник із двома ходками, проти мене, дівчини без судимостей?». Семенович підходить до неї: «Громадянко, вам доведеться проїхати з нами до відділку».
Для надання свідчень. Олена киває. «Звісно, я готова. Тільки чаю вип’ю спершу. Холодно ж».
Встає, йде на кухню. Ми перезираємося із Семеновичем. Він хитає головою.
За хвилину Олена повертається з кухлем гарячого чаю. Дме на нього, відпиває маленькими ковтками. Медсестра закінчує огляд.
«Цього, третього, терміново до лікарні. Решта можуть зачекати, але краще теж госпіталізувати. В обох ознаки отруєння».
«Отруєння?»
