— Ви його знаєте? — спитала Олена.
Наталя дивилася на фотографію під ім’ям. Холений чоловік років тридцяти п’яти з ідеальним проділом.
Той самий су-шеф із першого ресторану, куди вона прийшла в найперший день своїх пошуків. Той, який повернув їй теку жестом, яким дають решту, і сказав про кулінарний технікум. Той, який, як тепер з’ясувалося, встиг скопіювати її ескізи, поки гортав теку.
— Знаю, — сказала Наталя. — Це перше місце, куди я подавалася. Він мені відмовив у перший день.
Олена дивилася на неї довго.
— Житня основа на заквасці, пряжене масло, ті самі поєднання й послідовність шарів. У нього вісім позицій повторюють вашу карту. Випадковістю це не поясниш. Що можете довести?
— Усе, — сказала Наталя. — У мене є датовані файли. Зошит, який я залишила у вас, — чернетка. Перші версії концепції я писала в діда вдома, на ноутбуці, ще до поїздки, а потім переробила їх для «Опари». Файли зберігалися автоматично, кожні п’ятнадцять хвилин, із датою і часом. Є хмарні копії. Є листування із самою собою в пошті: я надсилала собі проміжні версії, щоб не втратити дати, ще до того дня, коли подавалася до нього.
— Зберіть усе сьогодні. Надішліть мені на пошту. Далі моя робота.
Далі робота Наталі була маленька, а робота Олени — велика.
Олена підняла слухавку й зателефонувала директорові того самого ресторану. Розмова була коротка, ввічлива й ділова. Карта, файли, дати, автор.
За дві доби Максима Гончаренка звільнили. Не тихо, не за власним бажанням, а з офіційною фіксацією причини звільнення й із розсилкою вузьким колом шефів, яких Олена знала особисто. У їхньому середовищі це називалося «вовчим квитком»: працювати за фахом у пристойному місці він більше не міг.
Ні в якому. Наталя дізналася про це від Олени коротко, в цеху, між двома замовленнями.
— Звільнений. Із формулюванням.
— Дякую.
— Не мені. Собі. Ви вели записи як доросла. За це себе й дякуйте.
Того ж вечора Олена затримала її після зміни.
— Ходімо, я вас проведу до метро. Мені треба поговорити не в кабінеті…
