Кілька днів тому в торговельному центрі я несподівано зустріла давню знайому Оксану. Майже сім років тому вона поїхала працювати за кордон, а потім вирішила залишитися там на довгі роки. Ми обидві поспішали у своїх справах, але після перших радісних вигуків зрозуміли, що короткою розмовою в проході не обійдемося, і влаштувалися в найближчому кафе.
За чашкою кави Оксана почала згадувати перші місяці після переїзду. Найбільше її вразило ставлення місцевих жінок до власної зовнішності: вони майже не намагалися вгадати, чи сподобаються їхній одяг, зачіска або обличчя чоловікам. Спершу знайомій навіть здавалося, що це показова байдужість.
— Уяви звичні збори на побачення, — сказала вона, повільно помішуючи каву. — Кілька вбрань перед дзеркалом, свіжий манікюр, складний макіяж, туфлі, в яких важко проходити весь вечір. Ми звикли мати бездоганний вигляд навіть під час звичайного походу по покупки, ніби нас будь-якої миті почнуть оцінювати.
Я знизала плечима: мені такий порядок речей завжди здавався природним. Оксана ж розповіла, як одного разу побачила дівчину, яка прийшла на зустріч у простих джинсах і кросівках, із трохи розпатланим волоссям і зовсім без макіяжу. Вона вирішила, що та або не зацікавлена в супутникові, або збиралася зовсім не на побачення, однак невдовзі зрозуміла: нічого незвичного не сталося.
Місцеві жінки, за її словами, не хотіли створювати образ, який не відповідав тому, якими вони були насправді. Вони не бачили сенсу ховати риси обличчя під щільним шаром косметики, змінювати фігуру стягувальною білизною чи терпіти біль заради ефектних підборів. Якщо комусь не подобалася їхня природна зовнішність, висновок був простий: отже, ці люди одне одному не підходять.
Одяг там обирали насамперед за зручністю, якістю матеріалу та дбайливим ставленням до довкілля. Прості лінії, натуральні тканини й відсутність зайвого декору цінувалися вище за відомий бренд і високу ціну. Я згадала знайомих, здатних увесь вечір терпіти біль у ногах заради красивих туфель, і обережно перевела розмову на макіяж…
