Рік по тому літак приземлився в аеропорту обласного центру. Артем вів під руку елегантну жінку в теплому пальті і хутряній шапці. Лейла наполягла купити все на місці, щоб відчути справжню зиму. Біля виходу їх зустрічала вся родина. Батько в начищених черевиках, мати в новій хустці, Оксана з букетом квітів. Обійми, сльози, сміх і здивовані погляди на незвичайну пару.
— Мамо, тату, це Лейла, моя дружина.
Увечері, за накритим столом, де сусідили наші пироги і арабські солодощі, привезені Лейлою, вона підкорила всіх. Розповідала про матір, хвалила мамині щі, розпитувала батька про землю і врожаї. Коли вона заговорила про плани допомогти Артему відродити місцеве господарство, вкласти гроші в техніку і переробку, очі Сергія Васильовича заблищали, як у хлопчиська.
— Все оформимо на тебе, — шепнула вона чоловікові пізніше. — Так простіше з документами, та й правильніше. Це твоя земля, твої люди.
Селище Світле ожило: нова техніка в полях, відновлена ферма, невеликий цех з переробки молока. Люди не вірили своїм очам. Молодь перестала виїжджати в міста, старі випростали спини. Артем став директором відродженого господарства, розриваючись між батьківщиною і Дубаєм. Але де б він не був, поруч була Лейла — мудра порадниця, вірна подруга, любляча дружина.
Історія, що почалася з шантажу і примусу, завершилася торжеством щирості над корисливістю. Хлопчик з вмираючого селища і арабська аристократка довели: справжні почуття не знають кордонів, віку, культури і відстаней. А правда, якою б гіркою вона не була, завжди сильніша за найвитонченішу брехню.
