Вони вийшли з магазину, залишивши Світлану з роззявленим від цікавості ротом, і присіли на стару, бувалу лавку біля входу. Богдана з полегшенням поставила свій важкий рюкзак на землю. «Ну, так чого тобі від мене потрібно?» — повторила вона своє запитання, намагаючись виглядати суворою.
«Я шукав тебе, Богдано, — почав він, дивлячись їй прямо в очі. — Приїжджав сюди кілька разів за ці місяці. Питав усіх, коли ж ти, нарешті, з’явишся зі своєї лісової фортеці. Тепер, здається, всі місцеві знають, що я на тебе чекаю». Він ніяково розсміявся.
Богдана мовчала, дивлячись у його ясні, чесні очі, і відчувала, як її зачерствіла за довгу зиму душа починає потихеньку, неохоче, відтавати. І тут же внутрішній сторож вдарив на сполох: «Не можна! В жодному разі! Не можна бути м’якою!» — суворо нагадала вона собі. «Так у чому справа, Романе?» — перевела вона розмову в ділове, нейтральне русло.
Його обличчя стало серйозним, заклопотаним. «Пам’ятаєш той мішечок з травами, що ти мені дала на прощання, той особливий збір?» Вона кивнула, не розуміючи, до чого він веде. «Старий, мій дядько, цієї зими сильно, дуже сильно зліг. Лікарі розводили руками, не могли впоратися з болем. І тут я згадав про твої трави, знайшов той мішечок і заварив йому, як ти говорила. Це… це було диво, Богдано! Справжнє диво! Біль відступив, він зміг заснути!» Він дивився на неї із захопленням і вдячністю. «Він послав мене за тобою, велів будь-що знайти ту знахарку, що врятувала мене. Він хоче особисто подякувати тобі й замовити в тебе ці чарівні трави».
«Полушкін…» — це прізвище вдарило Богдану, як батогом по обличчю. Її погляд миттєво потемнів, а по спині пробігла крижана, колюча хвиля страху й ненависті. «Мимоволі допомогла йому, виходить, — гірко промайнуло в голові. — Підтримала того, хто згубив мою сім’ю».
«Дядькові зараз знову погано, дуже, — продовжував Роман, не помічаючи смертельної блідості на її обличчі. — Все болить, він ледве пересувається по будинку…»
Богдана зробила глибокий, майже судомний вдих. Її розум, відточений роками боротьби за виживання в лісі, її лють, що накопичувалася роками, в одну мить сформували в голові чіткий, холодний план. Ворог її сім’ї, джерело всіх її бід, лежав немічний, і його життя тепер буквально залежало від неї, від дочки того, кого він, як вона вважала, знищив. «Він забрав у мене все, що було дороге. Тепер я покладу цьому край», — гарячково пронеслося в її свідомості.
«Добре, — сказала вона, і її голос пролунав металево-рівно і безпристрасно. — Я поїду з тобою».
Роман просіяв, його обличчя освітилося щастям і полегшенням. «Богдано! Дякую! Я знав, що ти не відмовиш!» Він тут же звалив її непідйомний рюкзак на своє здорове плече і повів її за собою, вглиб селища.
Вони йшли мовчки, кожен занурений у свої думки. Роман прискорив крок, виводячи її на невеликий, розчищений майданчик на околиці, де серед низького чагарнику лежали старі, потріскані бетонні плити. На середині цього майданчика стояв вертоліт. Абсолютно новий, блискучий, грізний, він нагадував величезного, відпочилого хижака, готового до польоту.
«Це твій? Новий?» — не змогла приховати здивування Богдана…
