Уночі хтось підпалив дровітню Домни Прокопівни. Вогонь помітили сусіди й устигли залити. Згоріло приблизно півтора кубометра дров, кут майстерні обвуглився. Уранці стара оглянула чорну пляму на стіні й кивнула.
— Значить, уже тягне крізь дірку.
Мар’яна сприйняла підпал як попередження без підпису. Він стався саме тоді, коли чутки про розорення заводу зробили її небезпечною вже не для однієї родини, а начебто для всього села. Домна Прокопівна не дозволила перетворити страх на ще одну зупинку. Обвуглений кут лишився, майстерня продовжила працювати.
Для Мар’яни цей чорний слід став видимим боком тієї самої стіни мовчання, про яку розповідала стара. Спершу люди лише відводили очі, потім звинувачували її в загрозі робочим місцям, тепер вогонь підійшов до приміщення, де вона вчилася знову заробляти. Вона майже не виходила з двору, але щодня сідала до затискача й вела дві голки крізь шкіру.
Мар’яна була на сьомому місяці й майже не виходила з двору. Вона працювала. Навчилася різати ремінь круглим ножем, вести край без хвилі, відмічати дірки через рівні проміжки. Її шов став таким, що Домна Прокопівна, подивившись на просвіт, уперше сказала:
— Тепер не соромно.
У вересні вона довірила учениці перше справжнє замовлення — недоуздок для вершника із сусідньої місцевості. Чоловік не знав ні про Стужевих, ні про сільські чутки. Він покрутив виріб, посмикав пряжки, надягнув на свого мерина, подивився, як сидить.
— Ще два таких зробите?
Того вечора Мар’яна вперше за все літо плакала не від горя.
Прохання зробити ще два недоуздки змінило сенс її сліз. Незнайомий чоловік нічого не знав про сімейний скандал і оцінив лише роботу: посмикав пряжки, перевірив посадку й захотів такі самі речі. Уперше після втечі з дому майбутнє вимірювалося не тим, чи повірить їй село, а ділом, яке її руки справді навчилися робити.
Десятого жовтня, під сильним дощем, до хвіртки підійшла жінка в плащі з натягнутим капюшоном. Вона довго стояла, не наважуючись зайти. Це була Раїса Гельова, ветеринарна фельдшерка кінного заводу, та сама єдина знайома, якій Мар’яна зраділа на дні народження.
Раїсі було сорок два. Вона одинадцять років працювала на заводі. Двоє старших дітей навчалися в інституті за гроші, чоловік після аварії пересувався в кріслі. За поворотом на неї чекала машина. Вона не стала знімати мокрий плащ і сіла лише на край стільця.
— У мене мало часу, — сказала вона. — Ви запросили журнали. Їх немає.
— Як це немає?
— Сьомого числа мені веліли переписати журнал за минулий рік начисто. Пояснили, що в старому поганий почерк і багато помарок, а йде ревізія. Дали мені стару книгу й нову. Три вечори я все переписувала так, як було. Крім одного запису.
За вікном дощ гучно шумів по залізному даху.
— Двадцять шостого квітня в старому журналі списані дві ампули седативного препарату на кобилу Стрілку. Нібито вона непокоїлася перед перевезенням. Підпис поставила не фельдшерка. Там підписався сам Аркадій Віталійович. У нього є свій ключ від шафи, і як господар він має право брати препарати.
— Що тут не так? — спитала Мар’яна.
— Того дня мене взагалі не було на заводі. Дехто з рідних повернувся після довгої відсутності, і я була вдома. Але річ навіть не в цьому. Стрілки теж не було на заводі. Її двадцять четвертого квітня повезли на обласну виводку за сотні кілометрів. Назад вона повернулася другого травня. Їй неможливо було колоти двадцять шостого, бо вона стояла в іншому місці…
