Експертиза тривала кілька тижнів. На двох ампулах, на внутрішній поверхні одного шприца й на гумовій пробці виявили біологічні сліди. Одні належали Аркадію Стужеву. Інші збіглися зі зразком Мар’яни Луньової.
Сліди були не лише зовні: матеріал зберігся на внутрішній поверхні одного шприца й на гумовій пробці. Експертиза не могла відновити всі дії в зниклі вісім годин, але поєднала знайдені предмети з Мар’яною і Стужевим.
Так папір і біологія, про які говорив Ільясов, зійшлися в одній послідовності. Двадцять четвертого квітня кобилу вивезли. Двадцять шостого Стужев розписався за дві ампули, а того ж вечора в Мар’яни зникла пам’ять. Уранці на її руці лишився прокол. Пізніше журнал переписали й замінили назву коня. Тепер до цього ланцюжка додалися сліди на ампулах і шприці.
Наступного ранку до слідчого управління зателефонувала Наїля. Вона спитала, до кого записатися на прийом, і сказала, що готова дати офіційні свідчення й привезти документи про звільнення. Після тієї зустрічі в кафе їй знадобився час, але рішення вона прийняла сама.
Стужева не затримали відразу. Майже місяць він і далі їздив селом, вітався першим і поводився так, ніби розслідування стосується чужої родини. Розпорядився замінити в школі старі вікна. До зимового свята поставив біля невеликої каплиці велику ялинку з гірляндами. Люди, звиклі міряти його вчинки видимою користю, знову почали казати, що проти благодійника затіяли невдячну справу.
Мар’яна чула ці розмови через покупців і сусідів. Раніше кожен такий голос змушував її сумніватися у власній опорі. Тепер вона просто продовжувала працювати. Документи були у слідства, зразки — в експертів, її заяву вже не можна було вирвати зі справи разом із зіпсованим аркушем.
Двадцять першого січня Стужев опинився під вартою. Слідчі з’ясували, що через довірену особу він розшукував точну адресу закладу, де працювала Наїля. Він пояснював це бажанням поговорити зі старою працівницею й усунути непорозуміння. Ільясов побачив у пошуку адреси спробу дістатися до свідки. Суд погодився, що залишати обвинуваченого на волі небезпечно.
На той час Мар’яна вже була матір’ю.
Таїсія народилася дванадцятого січня в перинатальному центрі обласного міста. Зоя Пантеліївна заздалегідь влаштувала Мар’яну туди й поговорила з усіма лікарями, з ким могла. Лише з погодою домовитися було неможливо. У ніч пологів заметіль перекрила дороги, сніг ішов навскіс до вікон, а світло вуличних ліхтарів розчинялося в білій млі.
Дівчинка важила трохи менше трьох кілограмів. Вона була темненька, маленька й дуже криклива. Мар’яна прийняла згорток, відчула тепло крізь тканину — і відвернула обличчя.
Перші дні вона робила все необхідне. Годувала доньку, міняла пелюшки, вставала вночі, гойдала, поки плач не стишався. Але намагалася не дивитися їй в обличчя. Боялася виявити знайоме чоло, лінію рота чи вираз, який не можна буде розбачити. Їй здавалося, одна чужа риса здатна відібрати в неї дитину ще до того, як вона навчиться вимовляти слово «донька» без внутрішньої судоми.
На п’ятий день у палаті з’явилася Домна Прокопівна. До обласного міста вона дісталася двома автобусами, хоч їй було сімдесят вісім і зимова дорога забрала майже весь день. Зняла важку хустку, обтрусила сніг із рукавів і без зайвих привітань простягла руки до дитини.
— Ну? — спитала вона, вмощуючись біля ліжка.
— Не можу, — зізналася Мар’яна.
— Зрозуміло.
Стара повернула дівчинку до вікна. Та насупилася від світла, відкрила рот і зібралася закричати.
— На чоло дивися. Чиє?
— Не знаю…
