Зоя Пантеліївна написала на аркуші, як знайти маленький будинок на старій вулиці біля річки. Третій від краю, господиню звати Домна Прокопівна Бушуєва. Треба сказати, що прислала Мезенцева. Стара все зрозуміє.
Мар’яна не послухалася. На її місці, мабуть, не послухався б майже ніхто. У напівтемному кабінеті слова лікарки складалися в страшну й начебто завершену картину. Але за дверима були липневе сонце, запилена площа, торговці кавунами й чоловіки, що курили біля входу. Звичайність цього світу не поєднувалася з припущенням, що в її житті сталося таке.
У маршрутці вона шукала інше пояснення. А раптом апарат і справді збився? А раптом дитина просто більша за звичайне? А раптом у неї трапився рідкісний випадок, невідомий навіть досвідченій лікарці? Вона перебирала варіанти й відчувала, що кожен ламається під вагою чотирьох однакових вимірів.
Удома було тихо. Микита був на заводі. Мар’яна зайшла в прибудову, перевдяглася, потім піднялася до великого дому. Вона не ставила собі мети й усвідомила своє рішення, лише опинившись на другому поверсі перед дверима гостьової кімнати.
Усередині все було приведене до безособового порядку. Покривало натягнуте, штори підв’язані, на тумбочці порожньо. Мар’яна повільно обійшла кімнату, торкнулася спинки крісла, підвіконня, дверної ручки. На дверях не було замка з внутрішнього боку. Вона перевірила двічі. Той, хто опинявся тут, не міг замкнутися.
У саду Регина Львівна зрізала відцвілі півонії. На ній були садові рукавички й широкий капелюх. Зрізані стебла вона акуратно складала в кошик. Мар’яна підійшла й спитала, хто саме допоміг їй піднятися після дня народження. Вона хотіла подякувати тим жінкам, про яких говорила свекруха.
Ножиці завмерли.
— Не пам’ятаю, — відповіла Регина Львівна, не обертаючись. — Було багато людей.
— Але ви точно сказали, що мене відвели жінки.
— Я сказала це, щоб вам було спокійніше.
Свекруха повернулася. На її обличчі не лишилося нічого від звичної доглянутої вроди. Обличчя раптом постаріло й наповнилося страхом.
— Не питайте мене більше ні про цей вечір, ні про щось інше. Я живу тут двадцять шість років і не допоможу вам.
— Значить, є те, про що ви не будете говорити?
— Їдьте. Посилайтеся на тітку, подругу, будь-яку причину. Народіть там. Якщо ви не здіймете галасу, він не шукатиме. Він не любить галасу.
Вона взяла кошик і пішла до дому. Не обертаючись, додала:
— Нічого в нас не пийте. Ні чаю, ні води. Нічого з чужих рук.
Мар’яна повернулася в прибудову й просиділа на ліжку до темряви. Стужев постукав близько пів на одинадцяту. Він завжди стукав, і ця ввічливість була ще однією його звичкою. Але цього разу він увійшов, не чекаючи відповіді. Микиту після вечері відправили до міста по корм. Лише тепер Мар’яна зрозуміла, що послав його батько.
Аркадій Віталійович сів до столу, поклав руки на коліна. У домашній сорочці він виглядав утомленим і добрим.
— Мені телефонували з лікарні. Ти сьогодні була на дослідженні, але висновку не взяла. Кажуть, старий апарат завис. Я записав тебе на четвер у хорошу клініку в обласному центрі. Сам відвезу.
— Мене добре подивилися і тут.
Він усміхнувся. Назвав Мезенцеву шанованою, але літньою лікаркою із застарілим обладнанням. Сказав, що самотні жінки її віку іноді схильні перетворювати на драму будь-яку помилку. Помовчав і ніби між іншим спитав:
— Вона не казала тобі чогось дивного?
Це запитання було зайвим. Якщо апарат просто зламався, навіщо було з’ясовувати, що встигла сказати лікарка? У цю мить Мар’яна зрозуміла: Зоя Пантеліївна мала рацію. Головний лікар доніс додому сам факт її візиту, а свекор прийшов перевірити, що вона дізналася…
